Все цитаты из книги «День опричника»
Та-а-к… Артамоша круто бере, з вогнем грається. Дійшов до крайнощів. До того, що пора гасити його. А починав-бо, негідник, як справжній боян народний. Співав спочатку старі російські билини канонічні…
Славно! Втому як рукою зняло. Лазенька! Дивлюсь на годинник — 23.12. Цілих сорок вісім хвилин чекати. Нічого! Почекаємо, Ком’яго. Час іде, людина — терпить. І слава Богу…
— А оце добре, — підморгує мені Батя. — Коли винесе відразу — в лазню.
Біля величезної фігури Єрмака зі світляним мечем чекають на мене два мордовороти зі служби безпеки великої віщунки. Незважаючи на те, що кожен із них вищий за мене на голову й удвічі ширший, поруч із…
При спірній потрібен опричник із повноваженнями.
— Чого ви завжди мене квапите? Або палити, або жерти треба… А то засмикались — то туди, то сюди. Спокійніше треба, по порядку.
— Самосю, а ти куди тому полковнику в’їхав?
— Андрюшенько, храни тебе Пресвята Богородиця, святий Миколай і всі оптинські старці!
— Отці мої! До якого часу Росії нашій великій гнутися-прогинатися перед Китаєм?! Як у смутні часи прогиналися ми перед Америкою поганою, так тепер перед Піднебесною горбатимося!
— Ніде так добре не поїси, як у Баті нашого!
— Без вас, Государю, жодного діла не буде, — схиляє лисувату голову досвідчений Бутурлін.
— Государю, ми знайдемо пасквілянта, запевняю вас, — каже Бутурлін.
Сідаю у свого «мерина», вирулюю на Шаболовку, дзвоню: чи все готове? Ніби — все.
— Хиба в сценарії! — застережливо підіймає пухкого пальця столоначальник. — Хто автор?
— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.
Стявши голову, за волоссям не плачуть. Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. А як замахнувся — то вже рубай!
— Зовсім з глузду з’їхав від страху! — шкіриться Сиволай на дітей.
— А чому цей віршомаз називає княгиню російську маркізою?
— А та, що живе з тобою в одному будинку.
Наливають мені горілки в шкалик кришталевий. Безшумно ставлять слуги закуски на стіл: ікра білугова, шийки ракові, гриби китайські, локшина гречана японська в льоді, рис розварний, овочі, тушковані в…
Здригаються корпуси машин від звуку невидимого, поступаються мені дорогою, звертають. Великий і могутній рев Государевий.
— Паркан оточений стрільцями, куди він дінеться?! — заперечую я їм.
Супротивних багато, це правда. Щойно встала Росія з попелу Сірого, щойно усвідомила себе, щойно шістнадцять років тому заклав Государів батечко Микола Платонович перший камінь у фундамент Західної Ст…
— Правильно! І доки становище в нас таке, треба з Китаєм нам дружити-мирувати, а не битися-рататися. Государ наш мудрий, глибоко бачить. А ти, Антоне Богдановичу, ніби й чоловік державний, а так пове…
— А я в «Гоцзе» вже давно виграв! — Андрюша хлюпає водою на сестру.
Падають дармоїди перед матінкою на коліна.
Вона так усіх нас, опричних, іменує. Але не з огудою, а з гумором.
— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.
Міцний чай і журавлинний кисіль остаточно повертають мене до життя. Рятівний піт пробиває. Тетянка простягає мені нею ж таки вишитий рушник. Я витираю лице своє, встаю з-за столу, хрещуся, дякую Госп…
Лаконічно. Не заперечиш. Розумний князь. І судячи з погляду його косого, холодного — недолюблює нас, опричників. Ну, це й зрозуміло: ми Колу Внутрішньому на пяти наступаємо, в потилицю дихаємо.
Уже не горлає, а хрипить граф, у воді борсаючись. На міну морську схожий він.
Там масажист вправний. Є дві гуняночки.
— А мені один розстрига казав: хто курить табачок, той Христів мужичок, — заперечує Охлоп.
І стала головна площа країни по-справжньому Красною, красивою. І слава Богу.
— Гойда! Гойда! — бурмочуть опричники, відвертаючись.
От тобі й на. А сяоцзе навіть не почервоніла. Кланяється, забирає свій чайний столик. Лікарі з’являються, виносять дяка.
Не вперше. Трохим уже тут як тут: відкриває червоний короб, а в ньому, ніби револьвери, червоні дрилі лежать. У кожному дрилі — найтонше свердло з живородного алмазу. Думаю, згадав Батя про забаву го…
Як живе рожеве поросятко на рожні розпеченому, здригається та повискує вдовиця. Впиваюсь я зубами в ступню її. Верещить вона й б’ється на столі. А я статечно й неухильно соковите діло вершу.
— Старе, воно як камінь у воді. Риби довкола каменя того плещуться, а вгорі птахи небесні літають, у повітрі білому грають, птахи пригожі, на людей схожі. А люди обертаються та назад не повертаються.…
— Не пий молока коров’ячого. Їж тільки масло коров’яче. Знаєш — чому?
— Відправиш це Парасковії, — каже Государиня бібліотекарю.
Заметушився Поярок із Сиволаєм, приліпили вертуху на ворота. Відійшли всі, позатикали вуха. Гахнуло, від воріт дубових — тріски довкола. Ми з палицями — в пролом. А там охорона дворянина — зі своїм п…
— Причепися-приліпися-присохни на віки вічні серце доброго молодця Михайла до серця красної дівиці Тетяни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Пр…
З піснею так би і в’їхав у Москву, та не дають. Дзвонить Посоха. Його пещена пика з’являється в райдужній рамці.
Правий Батя: після рибок жити й працювати хочеться, а після герасима — бігти за новою дозою.
— Та-а-к… зіпсував ти мені апетит. Гаразд, іди геть…
Співає Червонопрапорний Кремлівський хор. Потужно співає, гарно. Бринить пісня так, що сльози навертаються. Мчить «мерин» до Білокам’яної, миготять села та садиби. Сяє сонце на ялинах засніжених. І о…
Бавляться чечужки золоті в стихії своїй. Красиві вони дуже, і без лупи видно. Неабиякий розум створив забавку цю. А може — і не людський. Тільки ангелу, впалому з Престолу Господнього, могло таке на …
Вихід у світ українською мовою двох книжок Володимира Сорокіна «Цукровий Кремль» та «День опричника», безперечно, є подією в культурному житті України. Знаковим є і час цієї події — 2010 рік — рік за…
— Це не жменька відщепенців, дурню. Це народ наш дикий!
Графовим тілом судома проходить, і завмирає він назавжди.
— Доброго ранку, душевні! — посміхається їм Государиня.
Зривають опричники з графа простирадло, кидають у купіль.
— Ну… кажуть вони, що ви по ночах китайською маззю тіло мажете, після чого на собаку обертаєтесь…
— Не розумію, Парасковіє Мамонтівно. Може… дупло?
— Ось що, хлопче. Візьми сердечного, домовся з дяком про білу нараду, візьми на зустріч обсаленого піддячого й постав поруч своїх лікарів. Гнила угода є у вас?
— Можна спробувати. Сильно ділитись доведеться. Гроші коли?
Довкола купелі лежаки ромашкою виставлені. Сім. За числом рибок у кульці заповітній. Дістаю її з кишені куртки моєї парчевої, сідаю на краєчок лежака. Лежить на долоні кулька з рибками.
— Та годі вам! — потягується Шелет. — Гарно ж було, правда?
Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.
Мить — і загойдався Іван Іванович у зашморгу, засмикався, захрипів, засопів, запердів прощальним пердіжем. Знімаємо шапки, хрестимось. Одягаємо. Чекаємо, доки дворянин дух випустить.
Увесь Государ у справах державних. Або — у церкві Ризположення, храмі своєму домашньому, молиться за Святу Русь. Государева воля — закон і загадка. І слава Богу.
— Здрастуй, здрастуй, зятьку, — сіро-блакитні очі дивляться незворушно. — Читав поему про себе?
Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.
— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у …
Дивляться пильно її очі чорні, нікуди від них не дінешся.
— За моєю командою! — бурмоче Батя захмеліло-задубілий. — Раз, два, три!
Щелепи в нас відвисають. Це круто. Граф Урусов, найсильніший, найнедосяжніший, наймогутніший, низько кланяється Баті нашому. Так і хочеться давніх згадати: sic transit gloria mundi.
— А, щоб тебе… — бурмочу, прибираючи пісню.
— Гарно! А мені в місті більше сподобалось: як пустимо віяло на сім струменів, як вони в хмарочосі заверещать… круто! — киває Мокрий. — А Ком’яга в нас вигадливий, га? Як він її! У цієї американки зі…
Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.
Стара приповідка Іванова, ну та й сам він не молодий: нікому в Європі вже руську сраку показати. Пристойних людей не лишилося за Західною Стіною. Дала дуба Європа Агенорівна, самі кіберпанки арабські…
Але й через кров. Государиня наша юдейка наполовину. І нікуди від цього не дінешся. Почасти через те стільки пасквілів на неї пишуть, стільки пліток і чуток розходиться по Москві та по Росії.
Ясна річ, дякові просалили весь потяг, усі дванадцять трейлерів, до самого Бреста. Наше діло — затримати китайців, щоб вони подорожню страхову прострочили, а тут і наша страховка навалиться. А наша с…
— Гаразд. Гадаю, до вечора зберу. А акваріум… Знаєте, я не ловлю в золотих акваріумах, ми, балерини, отримуємо не так багато, як здається… Проте Льоша Воронянський сидить на золоті. Він мій гарний пр…
Підлітаю до жовтої будівлі Донських лазень. На стіні до самого даху — фігура бородатого банщика з густою русявою бородою й двома віниками в м’язистих руках. Ворушить віниками велетень-банщик, підморг…
Зробив крок Батя. І за ним, за головою гусені рухаємось усі ми. Веде Батя нас у купіль. Простора вона, містка. Теплою водою наповнюється, замість крижаної.
— Усе поки що в нормі в тебе. Але заздрісники є.
Рожевий жир перламутровий, ніжний, прохолодний. Груди Государині відлито з жиру підданих її. Велетенські груди Государині нашої! Над нами вони в синяві нависають. Неозорі вони! Дотягтися до них, доле…
П’ємо за керманича нашого. Сидить Батя, пожовує, квасом кагор запиває. Підморгує нам. А сам раптом два мізинці в замок зчіплює.
Помолившись, зводжуся, спираючись на Федька. Іду до ванної.
Кожен крок туди — подарунок, передчуття радості. Одного зро зуміти не можу — чому Батя вирішив сьогодні лазню влаштувати? Дива! Сьогодні й золотими чечужками насолодилися та ще, виходить, і — попарим…
— До нас він сюди під’їде. У лазеньку. Попаритись і захисту попрохати.
Гарний постановник Федя Лисий. Недарма відразу після фільми цієї Государ його головою Кіношної Палати поставив. Але ця пані… На вигляд вона із дворян. А для дворян ця фільма — як баранові ніж. Дивить…
Видніються на стінах ієрогліфи, що про мудрість і вічність нагадують.
— У двох трейлерів китайський техогляд липовий. Потрібна експертиза.
Оха-ха… добре натоплено в дворянина. Виходжу з будинку на ґанок, сідаю на лавку. Дітлахів уже повезли. Від скотаря побитого-підрізаного на снігу лиш криваві бризки зосталися.
— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.
У чужих машинах тепер не домовляються навіть цілувальники. Занюханий піддячий з Торговельного Приказу не сяде в чужу машину говорити про чорну чолобитну.
Ділимось пережитим. Ми на Горинича вже увосьме обертаємось. Рибки — колективне діло, поодинці їх використовувати — дурнем бути.
Сидимо в порожній залі. Праворуч від мене — постановник.
— Якщо вашу подругу висилають післязавтра, то — чим швидше, тим краще.
Замовляю собі чай, замовляю кіно старе: «Смугастий рейс».
Заворушились глядачі високі. Дивляться на князя Собакіна.
— Борисе Борисовичу, ти в курсі моєї ситуації?
Дістає мобіло, показує. У повітрі з’являються дві чарівні китаянки: одна гола їде на буйволі, друга гола стоїть під струменями водоспаду.
— Позавчора за сніданком. Але я, Парасковіє Мамонтівно, молоко окремо ніколи не п’ю. Я його з кофієм уживаю.
— Новинки молодих письменників чекаємо, як завжди, навесні, до Великоднього книжкового ярмарку.
— А в нас у полку сотник повторював завжди: «Копчене м’ясо довше зберігається», — зітхає Посоха й теж бере сигарету.
Сніжок падає, на машини сідає. Як і раніше, на площі Луб’янській стоїть-височіє Малюта наш бронзовий, сутулий, заклопотаний, сніжком присипаний, поглядає пильно з-під навислих брів. За його часів про…
Голова його велика, шия коротка. Обличчя, як завжди, похмуре.
— Пробач, Батю, лихий попутав, — кривиться Правда.
— Ну, та й це не остання новина, — зводиться голий Батя.
Не дуже приємні руки кладуть на обличчя гарячу серветку, просякнуту м’ятою. Самсон ретельно витирає моє обличчя, румянить щоки, завиває чуб, лакує, щедро сипле на нього золоту пудру, вставляє в праве…
— Ну, чого тобі ще? — дивиться просто у вічі Парасковія.
Умиваю обличчя приготованою криничною водою з плаваючими крижинками. Дивлюся в дзеркало. Обличчя запухло трішки, краї носа в синіх прожилках, волосся скуйовджене. На скронях перша сивина. Ранувато, я…
— Порокові твоєму я не суддя — кожен із нас перед Богом за себе відповідає. А от підпалу я тобі не пробачу. Згинь!
— Можливо, але… мені здається, що є кіно більш приємне для жіночого ока. А в цій фільмі багато страждань.
— Дякую, Ком’яго, — стискає мені зап’ястя Потроха.
Ловлю Захід. Ось де оплот головної крамоли антиросійської.
— Чого дивишся? Чи книжок ніколи не палив?
Ліпить Поярок вертуху до дверей кутих. Відходимо, вуха рукавицями прикриваємо. Рвонула вертуха — і нема дверей. Та за першими дверима — другі, дерев’яні. Дістає Сиволай різак променевий. Вискнуло пол…
До Китаю графові дорога закрита: Чжоу Шень-Мін — друг Государя, проти його волі не піде. Що ж графові робити? У маєтку відсиджуватися й чекати, коли ми з мітлами прикотимо? От він і наважився в розпа…
— Ну що ж, я вислухав думки ваші. Дякую вам. Радий, що опричнина моя, як і раніше, на розум гостра. Рішення з приводу закону про тягла я ухвалю завтра. А сьогодні я ухвалюю інше рішення: почистити та…
І знов у вогонь витріщається. Її не збагнеш: минулого разу мене ледь не вигнала, дізнавшись, що на Лобному місці шістьох дяків із Торговельної Палати відчухрали. Сичала, що кровопивці ми темні. А поз…
— Ти, графе, просто Йов. Усе повернеться… Нічого до тебе не повернеться. А знаєш чому? Бо ти пристрасть власну вище за державу поставив.
— Непогано написано, чорти б його взяли? А мої академіки торочать — нема в нас гарних поетів!
Назад долетів непогано, хоч і народу в літаку було вже більше. Пив пиво «Єрмак», жував солоний горох, дивився фільму про наших доблесних міняйл із Казначейства. Як вони з China Union Pay билися чотир…
Гарно було. На рибках — завжди гарно. Ніколи облому гнилого або виру чорного не було на рибках. Це не герасим убогий.
Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.
Знову в Кремль. Повертаю на М’ясницьку, а вона вся забита — вечір, година пік, ясна річ. Сигналю держгіпертоном, розступаються перед моїм «мерином» із собачою головою, пробиваюсь неухильно до Лубенсь…
— Так тобі ж ліве плече потрібне, а я з правого!
Сьогодні понеділок, о 21.00 трапеза опрична почалася. Спізнивсь. Ну, та не страшно. Загальна трапеза повечірня у нас тільки по понеділках і четвергах у Батиних хоромах проходить. Це на Якиманці, у то…
Воронянський — перший тенор Великого театру, кумир народний. Він, мабуть, не тільки сидить, а й їсть на золоті… Пролітаю знов по Кам’яному мосту, по червоній смузі. Праворуч і ліворуч у безконечних п…
— Слава Богу, буде нашим робота! — крекче Шелет.
Махаю сотникові рукою. Ціляться апарати на пожежу, на повішеного. У кожному будинку, в кожній бульці новинарській знають і бачать люди православні силу Государя й держави. Розуміють Слово й Діло.
— Від цього рідко помирають! — посміхається Погода. — Це ж не диба!
Спітнілими від хвилювання пальцями дістаю кулю з пакета, кладу на ліву долоню свою: є! Золоті!
Спускаємось. «Нишпірка» підводить нас до двох китайських ваз.
Недобре він шкіриться. Ну, ми дітлахів не чіпаємо… Ні, коли наказ придушити потрух — тоді ясна річ. А так — нам зайвої крівці не треба.
— Куди зволите летіти, пане опричнику? — питає службовка.
Розмахується Шка пужалном і починає шмагати. Та так, що замилуєшся. Знає своє діло кат, любить. Повагу народну гарною роботою своєю викликає. Гуляє батіг по сраці піддячій: спершу зліва, потім справа…
Виходимо за ворота, ухиляючись від повішеного. А за ворітьми стрільці новинарів відштовхують. Стоять ті зі своїми апаратами, рвуться пожежу знімати. Тепер уже можна. З Новинарським Приказом у нас теп…
І дочекався: вжиг, вжиг, вжиг — по спині, по сраці, по ногах. Досвідчений Іван у лазневому лупцюванні до неможливості — доки не випарить як слід — не вгамується. Але в Баті перепарюватись не варто, б…
— Пу! — натискає Андрюша спуск, і крихітна кулька влучає мені в лоб.
— Хаоханьцзи, — Государиня цілує доньку. — Мінмін.
За зойками й бурмотінням розумію — молодих черга настала.
— То я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Государю, присягаюсь вам усіма святими, присягаюсь могилою матері моєї…
— Гойда! Гойда! — кричимо, обнявшись, ногами перебираючи.
Та-а-к… Що тут скажеш. Оцим ось гноєм, цим блювотинням, цією порожнечею лункою і живляться наші інтелектуали-підпільники. Поліпи вони гидкі на тілі нашого здорового російського мистецтва. Мінімалізьм…
Третину діла зроблено. Тепер — дружина. Повертаємось до будинку.
— Чи не бажає пан опричник придбати останні новинки російського красного письменства?
— Де сертифікат якості? Адреса виробництва? Номер партії?
Перекладено за виданням: Сорокин В. Г. День опричника. — М.: Захаров, 2006
— Вірно! Діло кажеш, Свириде! Не в Китаї вороги сидять, а в Приказах!
Вирулюємо до готелю «Москва», їдемо по Моховій повз «Національний», повз театри Великий і Малий, повз «Метрополію», виїжджаємо на Лубенську площу. Так і знав, що в Таємному Приказі розмова буде. Їдем…
— Правильно, брате. У тебе шолом дуже волохатий, а якщо виводити — зяяння вийде недоладне. На те зяяння тільки дві пики влізуть: Цветова та Зільбермана!
— Не присягайся, — каже Государ раптом так, що в нас в усіх волосся ворушиться.
Першокласників, окрім мене, всього троє — старий китаєць із хлопчиком і та пані самотня. Лежать усі наші три газети: «Русь», «Коммерсантъ» і «Возрождение». Новини я всі знаю, а читати з паперу охоти …
Я посміхаюсь майбутньому спадкоємцеві державності російської.
Приїхали! На галявині широкій височить терем чудернацький, із вікових сосен рубаний, із башточками вигадливими, із віконцями ґратчастими, із лиштвами різьбленими, із мідним дахом лускатим, півнями й …
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
— Знайдемо гниду, нікуди не дінеться, — киває Батя.
— От тобі й — «усе повернеться»… — посміхається Батя, бере келих з підноса, відпиває.
Погода й скотар ходять колами, приміряються. І вбрані вони по-різному, і становища в них різні, і панам різним служать, а як пригледітись — з одного російського тіста зліплені. Російські люди, рішучі.
Знаю, що в домі у ясновидиці немає ні бульок новинарських, ні радіо. Це по-перше. А по-друге — не любить вона нас, опричних. Ну, та не одна вона. І слава Богу…
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
Але це не тільки дрова, а й книги. Книги впереміш із дровами березовими — як завжди в ясновидиці. І поруч з каміном — купка дров та купка книг. Цікаво, що сьогодні палить ясновидиця?
Знову зітхає. Допиває келих. Подають їй новий.
— Вірно! Правильно! Слово й Діло! — лунають вигуки.
— Та пам’ятай, що післязавтра — генеральна! — суворо каже доглядач.
— Жінки взагалі бояться крові. А російські…
Вкладає Батя два пальці в рот, свистить. І як за командою молоді до графа кидаються, хапають.
— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.
— Сідай, — махає вона віялом, відпиває з келиха.
— Що там далі? — питає князь, дістаючи пилочку для нігтів.
Дорога вся потрійним захистом обнесена, охороняється від диверсантів, від кіберпанків відморожених. В’їжджаємо на відстійник. Красивий він, великий, скляний, для шоферів-дальнобійників спеціально обл…
На вулиці морозяно, але сонце вже за хмари зникло-закотилося. Час до справ повертатися. У мене тепер — зорепад. Діло це потрібне, державне.
— Ага! — киває він. — Розберись, глянь. Там скоморохи щось нове затіяли…
Глянувши на себе в дзеркало, зачиняю шафу.
— А чули, чому Государ Третю Трубу перекрив? «Шато Лафіт» знов у Двір не доставили гівнодави європейські: піввагона на рік — і то не набирається!
Хмурнішає челядь. Переморгуються наші. Хитається скотар, шморгає носом розбитим, плюється зубними уламками. Іще удар, іще. Задкує здоровань, відмахується, як ведмідь від бджіл. А Погода не відстає: і…
— Я не про те, голубе, — уриває вона мене. — Скількох убили сьогодні? Я ж відчуваю — від тебе парною кров’ю несе.
— Та й неособливого… теж. Оце, задушили дворянина.
— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — …
Дивлюсь на годинник — всього сорок три хвилини відгоринив я, а всередині відчуття таке, ніби ціле життя прожив. І дало мені це життя силу нову на супротивників та на крамольників. Багато питань у мен…
— Гойда! Гойда! Гойда! — валом дев’ятим проноситься залою.
— Скажи, щоб грошей мені більше не присилала. Що мені їх — у діжці солити? Нехай пришле мені насіння папороті, оселедців балтійських і книг. А то я свої вже всі попалила.
Згасає останній рядок. Зникає-розчиняється крамольна поема в темному повітрі. Піднімаються штори. Сидить мовчки Бутурлін. На Батю спрямовує очі карі. Озирається Батя на нас. Ясно, як день, на кого це…
Але не всі були такими жидолюбами, як родичі мої. Траплялися й прояви, та й кров юдейська на землі російській проливалася.
Гостре підборіддя її здригається, блакитні слізливі оченята дивляться розчулено. Я хрещусь, цілую ікону святого Георгія.
Влипають намертво на хвилини й години. Ось із цього і створена справжня людина. Будинки молекул із кладкою в три цеглини. А то й у чотири. Часом ширші — хто не йме віри? А часом у вісімдесят вісім. З…
У таких справах гарним шахістом треба бути, далеко прораховувати. Не проста справа, але зрозуміла. Судячи з того, що дяк із Митного Приказу згорнувся, виходить, що в них коридор з поклоном, а угоду в…
Служниця виходить. Государиня коньячок лимоном закушує, руку мені простягає. Підхоплюю руку її важку. Спираючись на мене, встає з ложа. Плескає в долоні важко, іде до дверей бузкових. Відчиняються дв…
— Вибач, Батю, — хреститься Хруль, — лихий попутав…
А в якості «цукерки» ви — шановний читачу — отримаєте задоволення від гротескних сюжетів дійсно нової російської літератури, я навіть скажу більше — культури. Саме за такі культурні шедеври навіть на…
Третя — злітати до ясновидиці Параски Тобольської із дорученням.
Даю гроші. Яточник бере з поклоном. Сунувши книгу в кишеню, сідаю в «мерина».
— Не в трубу ж він вилетів? — бурчить Посоха.
Схоже на воскресіння мертвих воно. Немов у старе тіло своє, давно померле й у землю закопане, повертаєшся. Ох, і не хочеться!
Сто — не сто, а поживу ще. Поживемо, поживемо. Та й іншим дамо пожити. Життя гаряче, героїчне, державне. Відповідальне.
Люблю я дивитись на них у такі хвилини, у момент істини. Зараз вони — дзеркало. У якому відбиваємось ми. І сонечко зимове.
Я суворо підморгую сам собі: «Доброго ранку, Комяго!»
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зітхає Государ. І голосно каже: — Андрію!
— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.
— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.
Розплющую повіки свинцеві, бачу голого себе на лежанці.
— Є «Батьківщина» з фільтром і «Батьківщина» без нього.
— Молодця! — Батине обличчя з’являється в морозяному повітрі в рамці райдужній. — Стрільців відпустити, а самі — на молебень в Успенський!
Ми тепер завжди й скрізь платимо тільки справжньою монетою.
Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…
Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися кит…
ГОЛОВА ДУМИ: Ну, владу ми візьмемо. Ну, а з Росією що робити, Сергію Івановичу?
Спускаємось кам’яними сходами напівтемними вниз, униз.
Ворушусь, кашляю, сідаю. Гаряче мені. Беру пляшку крижаного березового соку «Єсенін». Припас Коляха, не забув. Булькає сік березовий у пересохлій горлянці. Інші теж ворушаться, кахикають.
Підрулюємо до лівих воріт, сигналить Батя. Відчиняють ворота, в’їжджаємо до внутрішнього двору Приказу, припарковуємося, вилазимо з «меринів». І заходимо в Таємний Приказ. Щоразу, коли входжу під скл…
Подейкують, у графа в приймальні підлога прозора, а під нею — акваріум з акулами. І всі акули — смугасті як тигри. Вишукано!
— Я не ворог вам, не супротивник. Я обава ваша, батько й заступник. Вам і всьому царству Руському великому.
— Та ви що?! Чого ж ти мовчав, куряча голово?
— Ком’яга хитромудрий! В університетах учився, йобтвою! — посміхається Правда.
— Андрію Даниловичу! Благаю! Згляньтесь над нещасною жінкою. У ваших чоловічих війнах найбільше страждаємо ми.
— Не гарячкуй, Ком’яго. Тут справа сальна. У них гак у ГІриказі. Чапиж із Приказом до останнього в гарних був. А я для них — ніхто. Плече потрібне.
А коли говорити відверто — нічого антидержавного я в цих рибках не бачу. Для народу простого вони недоступні, а в людей багатих та високопосадовців мають бути слабкості свої. Бо слабкість від слабкос…
Виходить, коли прокидається Государиня наша, то їй відразу ж новинарську бульку підносять. А як же ж інакше? Справа державна…
— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.
— «Російська піч і XXI століття». Важка штука. Я до кінця не подужав…
— Мам, ми вже повечеряли! — кричить їй Андрюша й б’є долонею по воді.
— Погоджуйтесь, поки ми добрі! Все одно вас виб’ємо, коли підмога приїде! Проти опричнини нікому не встояти!
І таких от людей після всього — сотні сотень. А з дітьми та з чоловіками-дружинами — тисячі тисяч. А це вже сила неабияка, що обліку потребує. Тут думати наперед треба, прораховувати ходи. І те, що ‘…
Підхоплюють мене під руки слуги, виносять.
Написи скрізь китайською, ясна річ: хто «Боїнги» тепер будує, той і музику замовляє. Проходжу в салон першого класу, сідаю.
Обводить нас очима. Завмираємо. Вичікує Батя, підморгує. І промовляє довгоочікуване.
— Чув. — Я виїжджаю з Боровицьких воріт, вирулюю на Великий Кам’яний міст, мчу червоною смугою.
— Добре… Будь ласка, відвезіть мене додому, якщо вам не важко. А за своєю машиною я потім сходжу… Я живу на вулиці Нежданової.
Невдовзі з’являється Зябель. Після круговухи він завжди схвильований і багатослівний. Зябель, як і я, з вищою освітою, університетський.
На Донській вулиці машин багато. Вмикаю рев Государевий.
Грізно завиваючи, проходить бздо молодецьке по трубі, тече крізь Стіну й… чутно виття та крики на Заході. Лунає фінальний акорд, троє молодців застрибують на трубу й переможно здіймають автомати. Зав…
Осушує Батя чашу квасу медвяного, відсапується, відригує.
— Ви один із керівників цього могутнього Ордену.
— Новий «Козлов» б’є краще, ніж «Дабл Ігл»: кладку в дві цеглини пробиває з ураженням на вильоті, а в них — у півтори. Зате віддача в нас солідніша.
Усе добре в ятці, тільки одного несила збагнути голові моїй — чому всіх продуктів по парі, як тварі в Ноєвому ковчезі, а сир — один, «Російський»? Логіка моя тут безсила. Ну, та не нашого ума це діло…
— Сірий вовк прийшов, пиріжків приніс. Стук-стук, хто в пічці ховається?
Отже, знову в центр їду. Знову Якиманкою переповненою, знову червоною смугою. В’їжджаю на Кам’яний міст. Сонце з-за хмар зимових визирнуло, Кремль освітило. І засяяв він. Славно, що ось уже 12 років …
Лізу за сигаретами — після рибок завжди на куриво тягне.
— Доброго здоров’я, графе, — відповідаємо врізнобій.
— Прошу вас, — легко вклонившись, вона запрошує мене пройти до палати очікування для пасажирів першого класу.
— Так ось, Борисе Борисовичу. Будинок на ГГятницькій я опричнині віддаю.
— Та не треба ніякого пожежного звіту, князю, — прозорі очі Государя пронизують Бутурліна. — Потрібні свідчення очевидця події.
— То до чого тут Артамоша? Він же просто чутки переспівує! Артамоша!
Мерхне світло, висувається зі стіни мармурової рука сяюча зі жменею пігулок. І як ті, хто висповідався, стають до причастя, так до долоні осяйної стаємо ми в чергу покірну. Підходить кожен, бере свою…
Набираю в легені повітря. І… випускаю. Нічого відповісти.
Амперів і вольтів кількість серйозна створює необхідний розмір.
У лазні своїй Батя повний головнокомандувач. Рушаємо до парної. А там уже чекає Іван у шапці повстяній, у рукавицях, із двома віниками — березовим та дубовим. І починається карусель: лягаємо на полиц…
Козлова наближається. Обличчя її, як і лиця всіх балерин, у житті не таке привабливе, як на сцені. І вона зовсім невисока.
Змінивши бритву на електричну машинку, Самсон вправно поправляє сокироподібний острівець моєї бороди.
— Ось такі в нас пироги з тирсою, — підсумовує Батя. — А тепер — лазня!
— От ви, анохи мої світ-дорогі, гадаєте, заради чого Стіну будували, заради чого відгороджувались, заради чого паспорти закордонні палили, заради чого стани ввели, заради чого розумні машини на кирил…
Судячи з пик «добромольців» — чимало їх сюди наповзло. Мабуть, вирішили числом узяти, як у них зазвичай і буває. Дай-то Боже. Побачимо, подивимось…
— Гашенько, Андрюшо… — морщиться, вигинаючи красиві чорні брови, Государиня, як і раніше прикриваючи груди й у ванну занурюючись. — Де тато?
МІНІСТР: Схід — японцям, Сибір — китайцям, Краснодарський край — хохлам, Алтай — казахам, Псковську область — естонцям, Новгородську — білорусам. А вже серединку — собі залишимо. Усе готове, Борисе П…
Садовлять мене в потужний китайський позашляховик «Чжу-Ба-Цзе» з бампером, що на свиняче рило схожий. Такі позашляховики тепер по всьому Сибіру їздять. Надійні вони, безвідмовні і в люті морози, і в …
Відкриває один із прикордонників засувку, двоє інших підскакують до торця труби, притуляють до неї зади свої і пердять.
Стрільці топчуться довкола воріт із повішеним, розглядають.
Сон той самий: іду по полю безкрайньому, російському, що ген за обрій тікає, бачу білого коня попереду, іду до нього, відчуваю, що кінь цей особливий, усім коням кінь, красень, відун, прудконогий; по…
Самсон обприскує мою голову «Диким яблуком», мовчки кланяється й виходить, — він зробив свою цирюльну справу. Відразу ж з’являється Федько. Пика його, як і раніше, пом’ята, але він уже встиг змінити …
— Доброго ранку, рідні. Запізнилась я сьогодні, думала, поснідаємо разом.
— Вибач, Батю, коли слово тобі всупереч скажу.
Повертаю на Перший Успенський тракт. Тут ліс іще вищий за наш: старі, вікові ялини. Багато вони побачили на своєму віку.
Це ж треба — Государ наш піклується про те, щоб китайці правильно свою подать платили!
Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою з…
Великі вази, підлогові, вищі за мене. Перезираємось. Підморгуємо один одному. Киваю я Хрулю та Сиволаю. Розмахуються вони й — палицями по вазах! Розлітається порцеляна тонка, ніби шкаралупа яєць веле…
— Государю, важко сказати відразу. Дозвольте проглянути звіт пожежної управи?
— Андрію Даниловичу, опричнина здатна творити чудеса.
Трапеза сьогодні буденна, у Білій палаті. Сидимо за столами довгими, дубовими, непокритими. Подають слуги квас сухарний, щі добові, хліб житній, яловичину розварну з цибулею та кашу гречану. Їмо, про…
— Слухаюсь, — киває той, книги перебираючи.
Розглядаю кулю. Бачу й без лупи — не надурила Жизель! Сім золотих чечужок у моїх руках. Дістаю лупу, дивлюсь уважніше: чудові, явно китайського виробництва, не Америка вбога й точно вже не Голландія.…
Тепер — помовчати час. Напружились руки м’язисті, засопіли ніздрі молодецькі, закректали опричники. Солодкої роботи час настав. Підгортаємо один одного. Колишеться вода довкола нас, хвилями ходить, і…
Вильнув хвостик золотий, і зникла рибка в мені. І попливла річищем кров’яним. А з крихітної дірочки — струмочок кривавий найтоншим фонтанчиком вистрілив. Затискаю я вену, відкидаю голову на підголівн…
— Государю, я так думаю: коли буде шість тягол або ж вісім, тоді ось що статися може: родини в китайців великі, почнуть вони ділитися й дробитися, і будуть прописуватись по двоє та по троє, щоб подат…
— Розумію, розумію… — Посоха знуджено чухає під шапкою своє чорняве волосся.
— Що ж ви таке із собою робите? Чому не бережете здоров’я своє?
— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!
— Ну що ви, Борисе Борисовичу… — бурмоче віршомаз.
Та необхідно не лише знайти відповідь, яка б давала нам право перебувати на цьому «святі життя», це право потрібно реалізувати і захистити. І принаймні мені, сподіваюсь, і багатьом думаючим українцям…
— Тут дві школи неподалік, пане опричнику. Батьки беруть.
Ага. Чиста місцина. Це означає — червоний півень. Давненько такого не бувало. Але — наказ є наказ. Його не обговорюють.
— Андрію Даниловичу, а гроші вам потрібні які?
Виїжджаю на Рубльовий тракт. Гарна дорога, двоповерхова, десятисмугова. Вирулюю в ліву червону смугу. Це — наша смуга. Державна. Доки живий і при ділі Государевому — буду по ній їздити.
— До речі, пане піддячий, а подорожню, схоже, заднім числом підписано.
— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.
Він виймає одян із шафи, починає вдягати мене: біле, шите хрестами спіднє, червона сорочка з косим коміром, парчева куртка з кунячою облямівкою, вишита золотими й срібними нитками, оксамитові штани, …
Підходжу. Кланяються, ведуть до машини. На виході встигаю ковтнути тобольського повітря: іще холодніше, ніж в Оренбурзі. Аж цілих мінус 32. Ось вам і глобальне потепління, про яке чужоземці товкмачат…
— Государю, це… це почалося зовсім випадково… навіть якось вимушено. Хоч, звісна річ, я винен… тільки я… тільки я… це мій гріх, мій, пробачте…
Пам’ятають вони, пам’ятають Смуту Червону, пам’ятають Смуту Білу, пам’ятають Смуту Сіру, пам’ятають і Відродження Русі. Пам’ятають і Преображення. Ми на порох розсиплемось, у світи інші відійдемо, а …
Але кістяк радіостанції залишився цілий, купив нову студію на упряжці, і знову кайданники вийшли в ефір. Государ, на щастя, на них не звертає уваги. Ну й хай собі виють свої каторжні пісні.
Діло каже Єроха. Дивиться на нього Батя, примружившись.
— Дійте за законом. Хоча… не треба. Це може викликати нездоровий інтерес. Скажіть йому просто, щоб він відтепер не писав нічого такого.
Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.
Біля постелі з’являється похмура пика Федька.
— Виправляй, виправляй, голубчику, — позіхає князь.
Государ дивиться на нас своїми виразними, пильними, щирими й проникливими сіро-блакитними очима. Погляд його неповторний. Його не сплутаєш із жодним іншим. І за цей погляд я готовий не вагаючись відд…
— Государине, не хвилюйтеся — скрутимо ми в’язи цьому Артамоші. Розчавимо, як вошу.
— Дай-но, брате Мокрий, мені кваску ковтнути.
Хай розсіються вороги Бога й Государя нашого. «Перемогу над супротивними даруй…»
— Мабуть, хід потайний у будинку є, — шукає Кріпло палицею в комоді.
А з-за заслінки — виття бабське та лайка чоловіча. Сердиться Іван Іванович на жінку, що виказала криком. Ясна річ, а як же?
— Будинок Бобринської — її власність! До чого тут Государ?!
Натискаю кнопку. Входить Федько з простирадлом і халатом. Допомагає мені вилізти з джакузі, обгортає простирадлом, закутує в халат. Проходжу до їдальні. Там Тетянка вже сервірує сніданок.
Проходжу всередину будинку. Як завжди — порожньо й тихо. Стоять у напівмороці вази китайські, звірі, з каменя виточені.
— Гойда! — відповідає Государ і посміхається.
Як казав Государ наш: «Закон і порядок — ось на чому стоїть і стояти буде Свята Русь, відроджена із Сірого попелу».
— Не може бути! Подорожню завірено обома прикордонними управами!
— Шагуа! — хлюпає у відповідь Агафія.
Усе та не все. Останнє питання. Не ставив я їй його ніколи, а сьогодні щось пробило на нього. Настрій серйозний. Збираюся з духом.
У такі хвилини все відразу видно. Ой, як добре видно людину російську! Лиця, лиця оторопілої челяді. Прості російські лиця.
Беру останню книжку, розгортаю: поема про дитинство Государя. Про юність і зрілість поет Сирков уже давно написав.
— Сорочка натільна — від усього вільна, живе-поживає, розуму наживає, прокисне-зістариться, в окропі звариться, просушиться, пропрасується, на коханому покрасується, до тіла пригорнеться, добром відг…
Дивлюсь на паркан: по периметру в ялиннику — стрільці з Таємного Приказу, нам на підмогу. Оточено садибу зусібіч іще з ночі за наказом Государевим. Щоб миша капосна не прослизнула, щоб комар підступн…
— Що ж ви, шановний, так маху дали? Адже тема наша газова стара як світ! — питає його столоначальник.
Ось що значить — Внутрішнього Кола людина! Відразу в суть дивиться! Адже бздом російським можна і міста європейські опалювати! Замислились усі. І я на свій розум нарікав: не докумекав такої очевидної…
— Зрозуміли, Батю, — як завжди відповідаємо.
Мудро це з двох причин: по-перше, місце своє молоді отримують в ієрархії опричній, по-друге, рух сімені відбувається від хвоста гусені до голови, що символізує вічний коловорот життя й відновлення бр…
— Ні, не повинні… — широколиций усміхнений Нагул сякається в кимось любовно вишиту білу хустку.
— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.
— Доброго ранку, мамо! — зливається виття дармоїдів воєдино.
— А? — підморгує Потроха. — Не пошкодуєш. Кращі за ваших московських. Незайманки вічні.
— На скільки — поки що не знаю. Але сподіваюся, що рано чи пізно пробачить мене Государ.
Виносять її голу, непритомну в кожусі овечому. Нашим бабу закачати — діло звичне.
Робить знак бібліотекарю. Знімає він із полиці зібрання творів Антона Чехова.
А під ним — підручник зі слюсарного виховання, того самого автора.
Ламаємо свердла. Уламки в ногах наших лишаються. Програв Потика: морщачись і підвиваючи, хапається за коліно своє. Терпіння — ось чому молодим треба в нас, корінних, повчитися.
Поступаюся місцем Пососі. Прутень його із вшитими річковими перлинами на палицю Іллі Муромця схожий.
— Держава наша не пропаде, не бійсь. Головне, як Государ каже: кожному на своєму місці чесно трудитися на благо Батьківщини. Вірно?
Катам і армійським старшинам у Росії матюкатись дозволено. Зробив Государ наш для них виняток з огляду на важку професію.
Цмулимо. Крекчемо, витираємо вуса й бороди, сідаємо. І раптом, як грім із неба: райдужна рамка на стелі зали, до болю рідне вузьке обличчя з темно-русявою борідкою. Государ!
Складно їй із багатьох причин. Не тільки через жіночі слабкості.
— Потяг чистий, у казахів претензій немає, угода наскрізна, правильна.
Так Государ наш премудрий розв’язав остаточно й безповоротно єврейське питання в Росії, Узяв він під крило своє всіх розумних євреїв. А дурні розсіялись. І швидко з’ясувалося, що євреї доволі корисні…
— Нє-а. Через цілувальників тільки надбавки проходять, а сірі, як і раніше, криті піддячі роблять.
Китайці почали тепер заставлятися не волостями, а селищами без угідь під так званий таньху-закуп з діловою чолобитною, щоб справники наші мали право прописувати їх як шабашних, а не тяглових. Скорист…
— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.
Терпіти, терпіти, терпіти. Свердла крізь м’ясо, ніби крізь масло, проходять, у кістки впираються. Терпіти, терпіти, терпіти!
Це — правда його тіла, і від неї нікуди не дінешся. Різки тут безсилі. Потягуючись і крекчучи, іду до іконостаса, засвічую лампадку, стаю на коліна. Читаю молитви ранкові, б’ю поклони. Федько стоїть …
Зводжу очі. Лежить Государиня наша в нічній сорочці з шовку фіолетового, до ніжно-лілового кольору спальні підхожого. Волосся чорне її трішки розкуйовджене, по плечах великих спадає.
Отирає їй служниця ніс хусткою батистовою, підносить чарку коньяку. Без цього ранок у Государині нашої не починається.
— І ще, — князь додає. — У тебе, коли променем крота розтинають, тельбухи з нього вивалюються. Забагато.
Виходить, не вперше Данилкову паритись. Свистять студенти, улюлюкають.
Завмирає граф, ніби змією вкушений. Опускає рисячі очі свої.
Двері відчиняються, вивалює решта з дружиною дворянина.
— Так от, — веде він далі. — На розлучення, виходить, подала дочка Государева. Гадаю, патріарх їх не розлучить. А митрополит Московський розлучити може.
Слухати премудрі слова Кирила Івановича я можу безконечно, а він без кокоші неговіркий…
— А масло їж. Бо в коров’ячому маслі сила не згасла, колотінням збирається, довкола обертається, в грудку стискається, на приполок влягається, жиром зійде, в печінку ввійде, під шкірою відкладеться, …
— А я вам просто так і відповідаю, — вона відвертається, знову втуплюється в бульку холодним поглядом.
Дрібоче бібліотекар слідом. Проходить Государиня до полиць.
Там лікарів енергетичних життєвий плин. Там миготіння атомних цеглин. Свистять і ряди викладають. Одна в одну влипають.
— Насмілюсь вам нагадати: сьогодні під вечір прийом албанського посла. Потрібна неабияка пильність.
Змовкає Государ. Он воно що! Знову тягловий закон комусь із приказних поперек горла став. Не поділили бариші, розбійники!
— От бовдур! Яйця підбери, по підлозі качаються!
Колони із шаруватого мармуру, дах зі скульптурами й вазами, ажурні ґрати, воротарі з алебардами, кам’яні леви… Усередині я не був, але здогадатися неважко, що там іще крутіше, ніж зовні.
Кашляють наші, прокинувшись. Батя жадібно сік п’є. Спітніло його лице бліде. Напитися після рибок — перше діло. Друге діло — поблювати. А третє —¦ розказати, хто що робив.
Мода, нічого не вдієш. Піднімаємось нагору широкими сходами, килимом китайським застеленими. Тут рідні запахи — олією лампадною тягне, деревом добірним, книгами старими, валеріаною.
Похмуро граф губу нижню закопилює, на нас вовчими очима зиркаючи. Вовк і є. Тільки загнаний. Підносить їм Цао шампанського. Бере Батя келих вузький, випиває залпом, ставить на піднос, крекче, вуса ви…
Ловлять наші діток верескливих, як куріпок, виносять під пахвами. Там, зовні, уже з притулку сирітського приїхав кульгавий цілувальник Овер’ян Трохимович на своєму автобусі жовтому.
— Ось, Батю, Козлова півсправи купила. Дві з половиною.
Чудово. Ковтнувши джерельної водички «Алтай», покидаю літак, ступаю на доріжку саморухому, і привозить вона мене у величезну будівлю аеропорту «Єрмак Тимофійович». Новий аеропорт, щойно китайцями поб…
— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Що хочете послухати?
Жир людський, топкий, з казана чавунного, переповненого через край переливається, переливається, переливається, переливається. Ллється потік жиру безперервний. Застигає на морозі лютому.
Та не на них спрямований погляд мій. Вену лівої руки своєї бачу я. Чітко бачу І на згині блідому ліктьовому, прямо із середини набряклої вени моєї стирчить-визирає крихітний, міліметровий хвостик зол…
— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.
— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатис…
— Государ ваш — біла береза. А на березі тій сучок сухий. А на сучку шуліка сидить, білку живу в спину клює, білка зубами скрегоче, якщо послухати вухом чистим — у скреготі тому два слова чутно: «клю…
Зиркає вона на мене, як тигриця на мишу. Шкодую, що рота відкрив.
Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей ляк…
А ще тепліше було вісімнадцять років тому. Тоді на Красній площі палив народ наш свої закордонні паспорти. Ото було багаття!
— І сорочку натільну привіз, Парасковіє Мамонтівно.
Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічен…
— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?
І я вже нутром відчуваю — справу провалено.
— На китайських «меринах» їздимо! — вишкіряється Правда.
— Государине, усе зробив. Парасковія сказала — сьогодні вночі. Зробила все як слід.
Але вже щось нове на обличчі відомому цьому закарбувалося.
Завершується пісня, кланяються парубки в розшитих сорочках, кланяються дівки в сарафанах та кокошниках. Схиляються снопи пшениці, веселкою переливаючись, схиляються верби над рікою застиглою. Сяє сон…
Завжди так у неї — спершу трішки коньяку, потім уже шампанського. Справляє нужду Государиня, попиваючи з келиха.
— Сто років прожити вам… — ображено бурмоче вона, схлипуючи в темряві.
— Не смію брехати вам, Государю. Підпалив.
А сигарети ж бо й скінчилися. Гальмую біля «Народної ятки».
— Дурні ви несусвітні! Государ наш не курить, — кажу їм. — Батя теж кинув. Треба й нам чистоту легень пильнувати. І вуст.
Люблю я ноги бабські, особливо стегна та пальці. У дружини Івана Івановича стегна бліді, з холодком, а пальчики на ногах ніжні, гарненькі, з нігтиками пещеними, рожевим лаком покритими.
Це — слова відомі. Їх завжди наші кажуть. Склалося так.
Щоразу щось вигадувати-винаходити треба. Це вам не земські садиби палити…
— Кінець — ділу вінець! — реве Батя. — Візників!
Недешево. Ну, та на Государевій історії гріх заощаджувати.
Виходимо з лазні бадьорі й ніби помолоділі. Кожен соває Колясі татуйованому по полтинику. Кланяється Коляха задоволений.
Впускає мене Коляха до зали. Неширока вона, з низькою стелею. Але затишна, звична, обжита. Посередині — купіль кругла.
Бачу, на бульці блакитній обличчя міністра закордонних справ і помічника його, голови Думи. Укладають вони на дачі міністра страшну угоду про розподіл Росії.
— З тобою все ясно, соколе, навіть рота не розкривай: дівка від тебе вагітна.
— Гостеві завжди раді, — мовить Батя. — Пара ще є.
Усі вже трішки скуйовджені. Аякже — до рибок рукою подати.
Заходить Батя першим до лазневих хоромів. А ми, голі, як адами первородні, за ним. Лазня в Баті багата: стелі склепінчасті, колонами підперті, підлога мармурова, мозаїчна, купіль простора, лежаки зру…
Козлова довго не йде. Закурюю. Вмикаю чисте телерадіо.
Обертаюся. Іде до мене ясновидиця Парасковія на незмінних своїх милицях, що синім світяться, тягнучи ноги тонкі по підлозі, втупившись у мене непорушно-веселими очима своїми. Шурх, шурх, шурх. Це ног…
Іще дні опричні бувають: святковий, багатий, гарячий, видатковий, збитковий і кислий. Молоді сидять, слухають, ума-розуму набираються.
На крики дитячі, як на блешню, дружини дворян і ловляться: не витримала дружина Куніцина, заголосила у схованці своїй.
— На все добре, Борисе Борисовичу, — подає Бутурлін Баті руку свою.
Ти державне майно палив. А отже, проти держави пішов. І проти Государя.
— Пані, опричнина творить Слово й Діло Государеві.
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Кінець — ділу вінець. Зробив діло — молись сміло.
Сплітаємося в обіймах братніх. Міцні руки міцні тіла обхоплюють. Цілуємо один одного в уста. Мовчки цілуємо, по-чоловічому, без бабських ніжностей. Цілуванням одне одного розпалюємо й вітаємо. Банщик…
Вечеряє Государиня наша завжди зі сходом сонця.
Плавно рухається вона, ніби на ковзанах по льоду ковзає. Підходить зовсім близько, завмирає. Дивлюся в обличчя її. Незвичайне це обличчя. Іншого такого нема в усій Росії. Не жіноче воно й не чоловіче…
— Чому ви, фаворитка родини Государевої, звертаєтесь до мене?
— Мав я півгодини тому розмову з Чжоу Шень-Міном. Друг мій, володар Піднебесної, стурбований становищем китайців у Західному Сибіру. Ви знаєте, що після того, як наклав я указом своїм заборону на пер…
Притуляю долоню до стола, дякую прозорому за обід, проходжу коридором ніжно-рожевим, акацією квітучою пахнучим, до літака. Невеликий він, але затишний — «Боїнг-іценді-797».
— Здрастуйте, батечку, — граф схиляє свою велику, вухату голову на короткій шиї, з вузьким чолом і великими рисами обличчя; каштанове волосся на його маківці рідке.
Вода наповнює ванну, спінюється повітрям, вирує довкола мого тіла. Горілка всередині, піна ззовні поступово повертають мене до тями. За чверть години бурління припиняється. Лежу ще трохи.
Рев захвату. Слава Богу! Дочекалися злодюги західносибірські!
Не сперечаюся з нею. Остерігаюся. Вона завжди права. Розгнівається — їй людину втришия вигнати нічого не варто. А мені — діло важливе зробити треба.
— Слово й Діло! Добре! Слава Богу, Государю!
— Ти, Стерно, говори, та не заговорюйся! Вірно, вірно він каже! Не в чотирьох діло! Ні, в чотирьох!
Прилаштує він малечу, не дасть пропасти, виростить чесними громадянами великої країни.
Вузол плутаний. Скільки разів Государ розрубати його пробував, та все свої заважали, руку стримували. І не тільки свої, а й свої.
Іде Батя із зали великої до зали малої. Ми всі за ним ідемо — праве крило, ліве, молодь. Зачиняють слуги за нами двері. Підходить Батя до каміна з трьома богатирями бронзовими, тягне Іллю Муромця за …
Викликаю Батю. Широке рудобороде обличчя його з’являється праворуч від керма.
Добре, правильно. Тільки ратників слід плечистіших підібрати й митрополита вищого, ставнішого. І метушні багато зайвої на задньому плані. І птахи надто низько ширяють, увагу відволікають. Погоджуєтьс…
— Та й не треба тепер… — Батя позіхає, показує здорові, міцні зуби. — Його й без крамоли валити можна. Голий він. Тільки ось що: сім’ю не калічити, зрозумів?
Кремлівська зала концертна завжди в мене захват викликала. І коли двадцять шість років тому я тут уперше з батьками моїми покійними опинився на «Лебединому озері», коли їв млинці з ікрою червоною в а…
— Господь тут ні до чого. Государеві дякуй.
Глядь — а в молодих у руках ножі з’являються. Оце ось новина. От тобі і ясний пень! Чому я не знав? Каюк графові? Відмашку дали?
Скуратову-Бєльському, на прізвисько Малюта
Виходить від них поєдинник: здоровенний скотар, пика гарбузом. Скидає кожух, вдягає рукавиці, шмарклі втирає. Та ми до такого повороту готові — Погода Сиволаєві на руки каптан свій чорний кидає, шапк…
— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…
Розчиняються двері від удару чобота кутого. Так тільки наш Батя заходить.
— Годі, дурепо, я справи державні вирішував, життям ризикував.
Прив’язаний Данилков, сідає Мишаня йому на ноги, спускає штани. Срака, судячи зі шрамів, уже шмагана не раз у піддячого.
Праворуч — парна. Тільки зачинена вона, бо непотрібна. Адже у нас тепер особлива пара, хитромудра. Для неї й віника не знайдеться на землі…
— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?
— Юшечка чечужна, борщ московський, качка з ріпою, кролик у локшині, форель на вугіллі, підсмажка яловича з картоплею.
— Братці, новий кабак відкрився на Маросєйці — «Кисільні береги». Любо-дорого: кисіль дванадцяти сортів, горілка на липовій бруньці, зайці в локшині, дівки співають…
— Що ще? — питає, ікру білугову на грінку житню намазуючи.
Кидають ножі свої Йолка й Авіла — і теж влучно, теж у спину голого графа. Горлає той, як і раніше, розлючено, обурено. Скільки злості накопичив, гад! Летять у нього ножі решти молодих. І всі в ціль в…
Звісно, одужає, аякже. Китайці встають — справу завершено.
Прибираю мобіло. Гашу недопалок. Уже оголосили посадку.
І щоразу, стоячи в Успенському зі свічкою в руці, думаю я думу таємну, крамольну про одне: а якби не було нас? Чи впорався б Государ сам? Чи вистачило б йому стрільців, та Таємного Приказу, та полку …
— За рідного! Здоров’я тобі, Батю! Удачі на ворогів! Силоньки!
Зате любить пильнувати складну й відповідальну Справу, змови викривати, шпигунів-зрадників виловлювати, крамолу виводити.
Білорусії майже таку саму вірогідність, як і для Росії. Зрозуміти логіку таких соціальних експериментів, які готують нам уже народжені, але ще не обрані чи призначені Президенти, і є інтелектуальним …
А книжечка — зачитана до дір, засмальцьована, ледь сало зі сторінок не скрапує.
— Розберемося, Батю, — у відповідь киваю я.
У Москві вечір. Їду із «Внуково» в місто, вмикаю радіо вороже.
Серія «Карта світу» заснована у 2010 році
Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.
— У мене, графе, від опричнини секретів нема, — спокійно Батя відповідає, знак банщикам подає. — Шампанського?
— Стривай… — замислюється вона. — Чого, ти сказав, Нарасковія хотіла?
А Європі гнилій такі кульки не по зубах — тамтешні кіберпанки дешевій кислусі перевагу надають. Наш Таємний Приказ уже чотири роки відловлює рибок цих. Але пливуть вони до нас, як і колись, із Китаю …
І вибір її навряд чи зміниться. Ну, та це — Бог їй суддя.
Знову мовчанка сповнює кабінет. Тільки переливається фарбами райдужними світлий образ Государя.
— Слава Богу… — відригує Батя китайською вуглекислотою.
— Що так — то так, — бурмочу, соковите м’ясо індиче ковтаючи. — Батя наш і нагодує, і зігріє, і заробити дасть, і уму-розуму навчить.
По очах її бачу — дістала. У мене відразу — поштовх крові, серцебиття.
— Якщо вам незручно — можемо поговорити в моїй машині, — вона киває в бік бузкового кадилака.
Розплющую очі. Нічник освітив обличчя Анастасії заплакане.
— Де Государ? — питає Государиня у наставника, що стоїть за дверима.
— Згоден щодо складу прикордонників. Номер потрібний, злободенний. Та елемент безсоромності є. А Государ наш, як відомо, бореться за цнотливість і чистоту на сцені.
— Спасибі, Парасковіє Мамонтівно. Гроші будуть, як завжди.
З кораблем сподобалось… як вони з ілюмінаторів лізли, стрибали у воду!
— Так це ж лівого крила клопіт, Батю, я ж у цій справі колишній.
Стараються молоді, рвуться один одному в сраки тугі. Допомагають їм банщики темні, спрямовують, підтримують. Отпередостанній молодий скрикнув, останній крекнув — і готова гусінь.
Стаємо в коло, змикаємось із челяддю. На кулачному поприщі — так заведено. Тут усі рівня — і смерд і дворянин, і опричник і приказний. Кулак — сам собі государ.
— У всіх свої смаки, пане опричнику. Згадайте романс «Мне все равно — страждать иль наслаждаться».
— Російська страховка — найкращий захист від кіберпанків.
— Стривай! А давай поєдинників виберемо! Як ваш подужає — підете живі-здорові зі своїм добром! А як наш подужає — все ваше нам дістанеться!
— Ви гадаєте, що російські жінки бояться крові?
— Зараз дізнаємось, — Бутурлін підходить до столу, сідає в робоче крісло. Дає команду голосом: — Письменників до мене!
Приємно дивитися на сад райський, коли тебе миють. Прокидається в душі щось давно забуте, салом часу заплиле…
— Аж ніяк. Просто в цій фільмі багато крові.
Двері відчиняються, лунає шурхіт. Прийшла.
І не крик це, і не скрегіт зубовний, а діє — як щипці розпечені.
У разі чого — і свого порішать, не вагаючись.
— Чув! — із полегшенням шкіриться він. — Слава тобі, Господи…
Вмикаємо «нишпірку». Пищить, на перший поверх показує.
Батя робить паузу, втягує в ніздрю свою добрий понюх кокоші білого й відразу ж запиває горілкою. Ми робимо те саме.
Киваю, намагаючись бути стриманим, недбало кидаю пакет на вільне сидіння, закриваю вікно. Козлова йде. Від’їжджаю, вирулюю на Тверську. Біля Московської Міської Думи стаю на червону стоянку для держа…
— Здібний хлопець. Буде на нас працювати… — Схиляється Батя, всмоктує білу смуту через свою трубочку кістяну. — Він тут про Государя написав здорово. Хочете послухати? Ану, набери його, Трохиме.
Бере Парасковія сорочку молодого сотника Кремлівського полку Михайла Юхимовича Скобла, кладе її в олію. А чашу слугам віддає. От і все діло.
— На китайських унітазах нужду справляємо! — додаю я.
Вимикаю своїх тигрів, намагаюсь задрімати.
— Мамуль, а я в «Гоцзе» виграла! Я знайшла баоцзянь!
Багато їх. І книжок на них — безліч. Знаю, що полюбляє читати з паперу матінка наша. І не тільки «Лиховісних мопсів». Начитана вона.
— А в мене для вас новина, панове опричні: граф Андрій Володимирович Урусов голий.
Батя до Єрохи переходить. Той уже тремтить, скрегоче зубами, стискає кулак, вену тугу накачуючи. Схиляється над ним Батя-Саваоф голосракий…
— Хочу спитати мою опричнину: що думаєте ви з цього приводу?
Відлягло від серця. Батя для мене — батько рідний. Сьогодні віддубасить — завтра обласкає. А нога… це справа звична.
— Красиво. Особливо — низ, із драконами… Я теж хотів довкола шолома табун диких коней пустити, а колун перечити став: зруйнує композиційну рівновагу, мовляв.
— Господи… Що ж ви таке кажете, Андрію Даниловичу?! Господи! — схлипує.
— Мене, любий мій, хвилює — чи правда все те, що написано в поемі цій?
Тетянка подає сирники, парену ріпу в медові, кисіль. На відміну від Федька, Тетянка благоліпна й благопахуча. Спідниці її приємно шелестять.
— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…
Кланяємось ми князеві, виходимо за Батею. Ідемо коридором до ліфта в супроводі того ж таки бравого сотника.
Здоров’я в нашому житті небезпечному — не останнє діло. Я про своє піклуюся: двічі на тиждень граю в городки, а потім плаваю, п’ю кленовий сік із тертою суницею, їм насіння папороті проросле, дихаю п…
— Ваш літак вилітає за двадцять одну хвилину. Вартість квитка — 12 карбованців. Час у польоті — п’ятдесят хвилин. Як будете платити?
Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.
Киваю, встаю. І починаю хвилюватися: тепер і про своє спитати не гріх. Але від Парасковії нічого приховати не можна.
Челядь набрала по мішку барахла. Бредуть покірно, як каліки перехожі. Пропускаємо їх до воріт. А там, біля пролому, стрільці з променестрілами чатують. Покидає челядь садибу, озирається.
Ще два номери: «Літаючі балалайки» і «Дівчина поспішає на побачення». Ну, це вже класика — усе відточено, вивірено, обкатано. Не номери, а чудо. Дивишся — ніби на санчатах з гірки крижаної з’їжджаєш.…
— Це добре… — киває Батя. — А що він написав? Ти ж знаєш, я далекий від книжок.
— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…