Все цитаты из книги «День опричника»
— Дякую, Ком’яго, — стискає мені зап’ястя Потроха.
— Та не треба ніякого пожежного звіту, князю, — прозорі очі Государя пронизують Бутурліна. — Потрібні свідчення очевидця події.
— То я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Андрію Даниловичу, а гроші вам потрібні які?
— Непогано написано, чорти б його взяли? А мої академіки торочать — нема в нас гарних поетів!
— Ти, графе, просто Йов. Усе повернеться… Нічого до тебе не повернеться. А знаєш чому? Бо ти пристрасть власну вище за державу поставив.
— Будинок Бобринської — її власність! До чого тут Государ?!
— У двох трейлерів китайський техогляд липовий. Потрібна експертиза.
— Мабуть, хід потайний у будинку є, — шукає Кріпло палицею в комоді.
Славно! Втому як рукою зняло. Лазенька! Дивлюсь на годинник — 23.12. Цілих сорок вісім хвилин чекати. Нічого! Почекаємо, Ком’яго. Час іде, людина — терпить. І слава Богу…
Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.
Мить — і загойдався Іван Іванович у зашморгу, засмикався, захрипів, засопів, запердів прощальним пердіжем. Знімаємо шапки, хрестимось. Одягаємо. Чекаємо, доки дворянин дух випустить.
— Я не ворог вам, не супротивник. Я обава ваша, батько й заступник. Вам і всьому царству Руському великому.
— Ніде так добре не поїси, як у Баті нашого!
— Молодця! — Батине обличчя з’являється в морозяному повітрі в рамці райдужній. — Стрільців відпустити, а самі — на молебень в Успенський!
Гарний постановник Федя Лисий. Недарма відразу після фільми цієї Государ його головою Кіношної Палати поставив. Але ця пані… На вигляд вона із дворян. А для дворян ця фільма — як баранові ніж. Дивить…
— Усе поки що в нормі в тебе. Але заздрісники є.
— Ну що ж, я вислухав думки ваші. Дякую вам. Радий, що опричнина моя, як і раніше, на розум гостра. Рішення з приводу закону про тягла я ухвалю завтра. А сьогодні я ухвалюю інше рішення: почистити та…
Правий Батя: після рибок жити й працювати хочеться, а після герасима — бігти за новою дозою.
— Крім того… мені сьогодні дивний сон наснився: ніби на головному куполі Успенського собору все ще ті самі чорні смуги.
— Новинки молодих письменників чекаємо, як завжди, навесні, до Великоднього книжкового ярмарку.
Третя — злітати до ясновидиці Параски Тобольської із дорученням.
Підходжу. Кланяються, ведуть до машини. На виході встигаю ковтнути тобольського повітря: іще холодніше, ніж в Оренбурзі. Аж цілих мінус 32. Ось вам і глобальне потепління, про яке чужоземці товкмачат…
— Чи не бажає пан опричник придбати останні новинки російського красного письменства?
Ділимось пережитим. Ми на Горинича вже увосьме обертаємось. Рибки — колективне діло, поодинці їх використовувати — дурнем бути.
— Куди зволите летіти, пане опричнику? — питає службовка.
Хай розсіються вороги Бога й Государя нашого. «Перемогу над супротивними даруй…»
— Так тобі ж ліве плече потрібне, а я з правого!
Біля величезної фігури Єрмака зі світляним мечем чекають на мене два мордовороти зі служби безпеки великої віщунки. Незважаючи на те, що кожен із них вищий за мене на голову й удвічі ширший, поруч із…
— Де сертифікат якості? Адреса виробництва? Номер партії?
— Ми до останнього чекали, та в нього охорона гарна, три ковпаки.
— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…
Вирулюємо до готелю «Москва», їдемо по Моховій повз «Національний», повз театри Великий і Малий, повз «Метрополію», виїжджаємо на Лубенську площу. Так і знав, що в Таємному Приказі розмова буде. Їдем…
Скидають із себе опричники куртки парчеві, здирають сорочки шовкові, зривають спіднє. Розбрідаємось голі, лягаємо кожен на свій лежак.
Ошатно видана книжка: палітурка дорога з телячої шкіри, золоте тиснення, рожевий обріз, папір білий, цупкий, закладочка з блакитного шовку. На авантитулі — рухоме зображення поета Сиркова: похмурий, …
З’являється мовчазний Петро Семенович, лікар опричнини, з двома помічниками. Виймають вони з наших ніг уламки свердел алмазних, тонких-тонких, трішки товщих за жіночу волосину, накладають пластирі, у…
Сиджу на своєму місці, четвертим від Баті праворуч. Почесне місце, нажите. Ближче за мене до нього справа тільки Шелет, Самося та Єроха. Міцний, ставний Батя, моложавий на лиці, хоч і сивий зовсім. К…
— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.
Знімає Поярок заслінку, беруть наші рогачі пічні, коцюбу, та ними з пічки на світ Божий і витягують дворянина з дружиною. Обоє в сажу вимазані, опираються. Дворянину відразу ж руки в’яжемо, в рота — …
— Андрію Даниловичу, я не блядь. Я — Уляна Сергіївна Козлова.
— Слухаємо тебе, Андрію світ Володимировичу! — громогласно Батя мовить і на лежак свій знову опускається. — Та ти лягай, не соромся.
Пам’ятають вони, пам’ятають Смуту Червону, пам’ятають Смуту Білу, пам’ятають Смуту Сіру, пам’ятають і Відродження Русі. Пам’ятають і Преображення. Ми на порох розсиплемось, у світи інші відійдемо, а …
Хто звівся знов посідали. Це вже зовсім у жодні ворота!
Біля постелі з’являється похмура пика Федька.
МІНІСТР (обнімає голову, гаряче дихаючи): Не боїсь, не боїсь! Разом зі мною Москвою заправляти будеш!
Глянувши на себе в дзеркало, зачиняю шафу.
Беру пігулку, на вигляд непоказну зовсім. Кладу в рот, а пальці вже тремтять, а коліна вже підгинаються, а серденько вже молотом неспокійним стукає, а кров уже в скроні ломиться, як опричники до сади…
Діло каже Єроха. Дивиться на нього Батя, примружившись.
Кладе кулю на підлогу камінну й першим із себе одяг знімати починає. Слуги тут зайві — самі роздягаємось, самі одягаємось.
— Отак от, графе. І зважай, це голос молодняка нашого. Розумієш, що про твою пропозицію корінні опричники скажуть?
— Государю, це… це почалося зовсім випадково… навіть якось вимушено. Хоч, звісна річ, я винен… тільки я… тільки я… це мій гріх, мій, пробачте…
— Тепер не має значення, Ком’яго. Головне — у тебе Печатка.
Сьогодні понеділок, о 21.00 трапеза опрична почалася. Спізнивсь. Ну, та не страшно. Загальна трапеза повечірня у нас тільки по понеділках і четвергах у Батиних хоромах проходить. Це на Якиманці, у то…
— Дійте за законом. Хоча… не треба. Це може викликати нездоровий інтерес. Скажіть йому просто, щоб він відтепер не писав нічого такого.
Сідаю в крісло перед каміном. Вона опускається на свій стілець із темного дерева. Киває слузі. Той бере книгу з купки, кидає у вогонь.
Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…
— Не сумніваюсь. Хоча, маю зізнатися, Терентію Богдановичу, мене не це хвилює.
— Виправляй, виправляй, голубчику, — позіхає князь.
Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.
Але кістяк радіостанції залишився цілий, купив нову студію на упряжці, і знову кайданники вийшли в ефір. Государ, на щастя, на них не звертає уваги. Ну й хай собі виють свої каторжні пісні.
Звичайний день сьогодні, понеділок. І служба звичайна. Пройшла Водохреща, покатались на санях по Москві-ріці, опускали хрест в ополонку-ордань під альтанкою срібною, ялиновими лапами оповитою, хрести…
Показує мені голову собачу на сьогоднішній день: кудлатий вовкодав, очі закотилися, язик памороззю вкритий, зуби жовті, сильні. Годиться.
Заради моці державної, щоб вона була як прямо стовп із дерева тамаринду небесного? Щоб вона підпирала склепіння небесне із зірками, мать твою так, щоб зірки ті сяяли, вовки ви салаті, соломою напхані…
Отже, знову в центр їду. Знову Якиманкою переповненою, знову червоною смугою. В’їжджаю на Кам’яний міст. Сонце з-за хмар зимових визирнуло, Кремль освітило. І засяяв він. Славно, що ось уже 12 років …
— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.
Куля прозора, з найтоншого матеріалу виготовлена. Наповнена поживним розчином прозорим. І в розчині цьому плавають сім малесеньких (5 міліметрів) золотих чечужок. Розглядаю їх, наблизивши кулю до обл…
«Зірки гасити — не мед водою розводити», — любить Батя наш казати. І то правильно — важливе це діло, державне. Але вправності вимагає, підходу особливого. Розумне діло, одне слово. І розумних виконав…
— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.
— Дай-но, брате Мокрий, мені кваску ковтнути.
— Государине, не хвилюйтеся — скрутимо ми в’язи цьому Артамоші. Розчавимо, як вошу.
Государ дивиться на нас своїми виразними, пильними, щирими й проникливими сіро-блакитними очима. Погляд його неповторний. Його не сплутаєш із жодним іншим. І за цей погляд я готовий не вагаючись відд…
І слава Богу, а то сьогодні справ хоч відбавляй. На прийомі Государем іноземних грамот вірчих ми, опричні, тепер стоїмо поруч із посольськими. Раніше чашу срібну з водою тримали тільки ми.
Вибух. Полум’я густе клубками — з вікон. Летять уламки, рами та ґрати, падають на сніг. Зайнялася садиба. От і прийшов до неї в гості Государів червоний півень.
— Гойда! Гойда! Гойда! — валом дев’ятим проноситься залою.
Субтропічне повітря тепер у Сибіру дорого коштує, — женуть обсяги з цим повітрям. Женуть із Піднебесної якісь приставки зі згорнутими бажаннями. Загадка! Слава Богу, нинішня справа простіша.
Федько забирає піднос і, ставши на коліно, підставляє руку.
— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.
Натискаю кнопку. Входить Федько з простирадлом і халатом. Допомагає мені вилізти з джакузі, обгортає простирадлом, закутує в халат. Проходжу до їдальні. Там Тетянка вже сервірує сніданок.
Поки він мене везе, дивлюсь розклад рейсів, обираю. Потрапляю на годинну перерву, проте затримую відлітаючий літак: зачекають, чорт забирай. Прощаємося з Потрохою, сідаю в літак Оренбург-Тобол, зв’яз…
— Знаємо, Ком’яго, — посміхається Нагул, затягуючись.
Усе добре в ятці, тільки одного несила збагнути голові моїй — чому всіх продуктів по парі, як тварі в Ноєвому ковчезі, а сир — один, «Російський»? Логіка моя тут безсила. Ну, та не нашого ума це діло…
— Позавчора за сніданком. Але я, Парасковіє Мамонтівно, молоко окремо ніколи не п’ю. Я його з кофієм уживаю.
Козлова наближається. Обличчя її, як і лиця всіх балерин, у житті не таке привабливе, як на сцені. І вона зовсім невисока.
Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися кит…
Тепер — помовчати час. Напружились руки м’язисті, засопіли ніздрі молодецькі, закректали опричники. Солодкої роботи час настав. Підгортаємо один одного. Колишеться вода довкола нас, хвилями ходить, і…
А з-за заслінки — виття бабське та лайка чоловіча. Сердиться Іван Іванович на жінку, що виказала криком. Ясна річ, а як же?
Розбудив Государ у нас не тільки гордість за свою країну, а й жаль до тяжкого минулого її. Стоять трійко дітей руських, простягають до нас руки з минулого, з приниженої й ображеної країни. І не можем…
— До речі, пане піддячий, а подорожню, схоже, заднім числом підписано.
Розходяться стулки воріт. В’їжджаємо на подвір’я садиби Нарасковії. Обступає машину сторожа в костюмах китайських, з мечами та палицями шипастими. Усі внутрішні стражники в ясновидиці — китайці, майс…
Усе та не все. Останнє питання. Не ставив я їй його ніколи, а сьогодні щось пробило на нього. Настрій серйозний. Збираюся з духом.
А справ сьогодні — сила-силенна. Ще й посол цей албанський…
— Ходімте на світло. — Я рушаю до дверей, на яких світиться слово «вихід».
— Слово й Діло, Государю! Коли в минулому році Посольський Приказ чистили, дяк крайній, Штокман, зізнався на дибі, що Цвєтов особисто в Думі «чотири тягла» рухав, буравив засідателів! Питається, Госу…
Міцний чай і журавлинний кисіль остаточно повертають мене до життя. Рятівний піт пробиває. Тетянка простягає мені нею ж таки вишитий рушник. Я витираю лице своє, встаю з-за столу, хрещуся, дякую Госп…
— Шагуа! — хлюпає у відповідь Агафія.
— Не може бути! Подорожню завірено обома прикордонними управами!
Смикаються безсилі ноги її в сильних руках опричних, а пальчики від напруги й страху тремтять дрібно-дрібно, наїжачуються. Знають Поярок із Сиволаєм слабкості мої — от і затремтіла ступня жіноча ніжн…
Як казав Государ наш: «Закон і порядок — ось на чому стоїть і стояти буде Свята Русь, відроджена із Сірого попелу».
— Доброго ранку, рідні. Запізнилась я сьогодні, думала, поснідаємо разом.
— Государ страшенно злий на колишнього голову й на всіх його помічників. Він і чути не хоче про помилування. А дяк Корецький особисто писав того самого листа французам. Про Корецьких Государ і чути н…
Стрільці топчуться довкола воріт із повішеним, розглядають.
— Гойда! — відповідає Государ і посміхається.
А посольські стояли дюжиною півколом. Після 17 серпня Государ вирішив посольських наблизити. Тепер тримаємо чашу навпіл з посольськими: Батя і Журавльов на чаші, я або хтось із правого крила на рушни…
— Ну, та й це не остання новина, — зводиться голий Батя.
Проходжу всередину будинку. Як завжди — порожньо й тихо. Стоять у напівмороці вази китайські, звірі, з каменя виточені.
— А коли знаєш — остерігайся. Машина в тебе зламається за тиждень. Хворобу підчепиш невеличку. Ногу тобі просвердлять. Ліву. Грошей отримаєш. Небагато. Будеш по пиці битий.
— Причепися-приліпися-присохни на віки вічні серце доброго молодця Михайла до серця красної дівиці Тетяни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Пр…
Недобре він шкіриться. Ну, ми дітлахів не чіпаємо… Ні, коли наказ придушити потрух — тоді ясна річ. А так — нам зайвої крівці не треба.
У такі хвилини все відразу видно. Ой, як добре видно людину російську! Лиця, лиця оторопілої челяді. Прості російські лиця.
— Сорочка натільна — від усього вільна, живе-поживає, розуму наживає, прокисне-зістариться, в окропі звариться, просушиться, пропрасується, на коханому покрасується, до тіла пригорнеться, добром відг…
— Для всіх — три карбованці, але для пана опричника — два з полтиною.
Ось що значить — Внутрішнього Кола людина! Відразу в суть дивиться! Адже бздом російським можна і міста європейські опалювати! Замислились усі. І я на свій розум нарікав: не докумекав такої очевидної…
Не вперше. Трохим уже тут як тут: відкриває червоний короб, а в ньому, ніби револьвери, червоні дрилі лежать. У кожному дрилі — найтонше свердло з живородного алмазу. Думаю, згадав Батя про забаву го…
— Що ж ви, шановний, так маху дали? Адже тема наша газова стара як світ! — питає його столоначальник.
— Ага! — киває він. — Розберись, глянь. Там скоморохи щось нове затіяли…
Ага. По голосу Баті чую — щось сталося. Встаємо, хрестимось, виходимо з трапезної. За вибором Баті розумію — розумне діло на нас чекає. У всіх обраних — університетська освіта. Вогул у Свято-Петрогра…
— Андрію Даниловичу, опричнина здатна творити чудеса.
— Здрастуй, здрастуй, зятьку, — сіро-блакитні очі дивляться незворушно. — Читав поему про себе?
Дивлюсь на паркан: по периметру в ялиннику — стрільці з Таємного Приказу, нам на підмогу. Оточено садибу зусібіч іще з ночі за наказом Государевим. Щоб миша капосна не прослизнула, щоб комар підступн…
— Розумом ти скорботний, голубе. Не дупло, а Росія.
Умиваю обличчя приготованою криничною водою з плаваючими крижинками. Дивлюся в дзеркало. Обличчя запухло трішки, краї носа в синіх прожилках, волосся скуйовджене. На скронях перша сивина. Ранувато, я…
Повертаю на Перший Успенський тракт. Тут ліс іще вищий за наш: старі, вікові ялини. Багато вони побачили на своєму віку.
Схоже на воскресіння мертвих воно. Немов у старе тіло своє, давно померле й у землю закопане, повертаєшся. Ох, і не хочеться!
— Зрозуміли, Батю, — як завжди відповідаємо.
Мудро це з двох причин: по-перше, місце своє молоді отримують в ієрархії опричній, по-друге, рух сімені відбувається від хвоста гусені до голови, що символізує вічний коловорот життя й відновлення бр…
Ліворуч — доглядач із Таємного Приказу. Попереду — князь Собакін із Внутрішнього Кола. Позаду — столоначальник із Культурної Палати.
Кланяється у відповідь, схрещує на животі руки, мовчки поглядає на графа. На голову Батя наш вищий за Урусова.
А сама руки білі свої догори зводить. Миттю знімають служниці з неї сорочку нічну. Опускаю очі додолу, встигаючи вкотре помітити, яке пишне й білошкіре тіло Государині нашої. Ой, нема такого іншого… …
Беру останню книжку, розгортаю: поема про дитинство Государя. Про юність і зрілість поет Сирков уже давно написав.
— Та годі вам! — потягується Шелет. — Гарно ж було, правда?
— Ну й славно… — витирає вона бризки піни з обличчя.
— Государю, важко сказати відразу. Дозвольте проглянути звіт пожежної управи?
До Китаю графові дорога закрита: Чжоу Шень-Мін — друг Государя, проти його волі не піде. Що ж графові робити? У маєтку відсиджуватися й чекати, коли ми з мітлами прикотимо? От він і наважився в розпа…
По дорозі в Донські лазні прикидаю — як справи розподілити на решту дня-вечора, як усе встигнути. Та думки плутаються, не дають зосередитись — золоті чечужки поруч у кульці плещуться! Заскреготавши з…
Значить, знову в камінній говорити будемо. Любить вона перед вогнем розмови вести. Чи — просто мерзне? Хоча на вогонь дивитися — задоволення велике. Як наш Батя каже — три речі є, на які хочеться див…
Дахи-ялини. Дахоялини, снігом припорошені. Добре з Москви суворої після дня робочого повноцінного в рідне Підмосков’я повертатись. А з Москвою прощатись. Тому що Москва — вона всій Росії голова. А в …
Без цього діла наїзд все одно, що кінь без наїзника… без вузди… кінь білий, кінь… красивий… розумний… зачарований… кінь… ніжний кінь-вогонь… солодкий… цукровий коник без наїзника… І без вузди… біс ву…
— Що ти перстень дворянський на палець собі вдів.
— А? — підморгує Потроха. — Не пошкодуєш. Кращі за ваших московських. Незайманки вічні.
Завмирає зала. Я теж завмираю. Артамоша сидить на лавочці своїй увесь у помідорах. І раптом руку здіймає. Сам встає. Вигляд у нього такий, що змовкають «добромольці» як за командою. Лиш Хобот намагає…
Падають дармоїди перед матінкою на коліна.
— Давай-но срібної житньої, груздів у сметані й холодець.
— Порокові твоєму я не суддя — кожен із нас перед Богом за себе відповідає. А от підпалу я тобі не пробачу. Згинь!
Робить знак бібліотекарю. Знімає він із полиці зібрання творів Антона Чехова.
— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.
— Тельбухів. Натуралізм тут недоречний. Зроби, братику, тельбухів менше.
— Мені за державу образливо! — крутить круглою головою голова так, що потрійне підборіддя його холодцем гойдається.
Підкидаю кулю на долоні. Недешева забавка. Одна така кулька мою платню місячну перетягне. Шкода, що чарівні кульки ці заборонені якнайсуворіше в країні нашій православній. Та й не тільки в нашій. В А…
— А та, що живе з тобою в одному будинку.
Ліпить Поярок вертуху до дверей кутих. Відходимо, вуха рукавицями прикриваємо. Рвонула вертуха — і нема дверей. Та за першими дверима — другі, дерев’яні. Дістає Сиволай різак променевий. Вискнуло пол…
А під ним — підручник зі слюсарного виховання, того самого автора.
— Скажи, Ком’яго, за що вони мене так ненавидять?
— На скільки — поки що не знаю. Але сподіваюся, що рано чи пізно пробачить мене Государ.
— Доброго ранку, мамо! — зливається виття дармоїдів воєдино.
Виносять її голу, непритомну в кожусі овечому. Нашим бабу закачати — діло звичне.
— Ні, не повинні… — широколиций усміхнений Нагул сякається в кимось любовно вишиту білу хустку.
Поступаюся місцем Пососі. Прутень його із вшитими річковими перлинами на палицю Іллі Муромця схожий.
Катам і армійським старшинам у Росії матюкатись дозволено. Зробив Государ наш для них виняток з огляду на важку професію.
Книгу видано за підтримки мецената Олександра Савченка
— Нє-а. Через цілувальників тільки надбавки проходять, а сірі, як і раніше, криті піддячі роблять.
— А ось так, — чеше Батя яйця важкі, оновлені. — Знятий за указом Государевим з усіх посад, рахунки заарештовані. Але це ще не все.
Спалахує булька, переливається блакитно-біло-червоним прапором Батьківщини із золотим орлом двоголовим, дзвенить дзвонами Івана Великого. Сьорбнувши чаю з малиною, переглядаю новини: на північно-кавк…
Ламаємо свердла. Уламки в ногах наших лишаються. Програв Потика: морщачись і підвиваючи, хапається за коліно своє. Терпіння — ось чому молодим треба в нас, корінних, повчитися.
— Усе зрозуміло, опричники? — питає Бутурлін.
Терпіти, терпіти, терпіти. Свердла крізь м’ясо, ніби крізь масло, проходять, у кістки впираються. Терпіти, терпіти, терпіти!
— А до того, капустяна ти голово, що всі ми — діти Государеві, і все майно наше йому належить! І вся країна — його! Чи ж тобі цього не знати? Нічого тебе життя не навчило, Андрію Володимировичу. Був …
Перший канал передає книгу якогось Рикуніна «Де обідав Дерріда?» із найдокладнішим описом місць харчування західного філософа під час його перебування в пострадянській Москві.
Складно їй із багатьох причин. Не тільки через жіночі слабкості.
Цмулимо. Крекчемо, витираємо вуса й бороди, сідаємо. І раптом, як грім із неба: райдужна рамка на стелі зали, до болю рідне вузьке обличчя з темно-русявою борідкою. Государ!
— Пробач, Батю, лихий попутав, — кривиться Правда.
Так Государ наш премудрий розв’язав остаточно й безповоротно єврейське питання в Росії, Узяв він під крило своє всіх розумних євреїв. А дурні розсіялись. І швидко з’ясувалося, що євреї доволі корисні…
Гарно було. На рибках — завжди гарно. Ніколи облому гнилого або виру чорного не було на рибках. Це не герасим убогий.
— От вражини! Жодною коцюбою їх не видовбаєш…
Китайці почали тепер заставлятися не волостями, а селищами без угідь під так званий таньху-закуп з діловою чолобитною, щоб справники наші мали право прописувати їх як шабашних, а не тяглових. Скорист…
— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.
— Потяг чистий, у казахів претензій немає, угода наскрізна, правильна.
— Перемогу над супротивними… — белькоче Федько хрестячись.
— Держава наша не пропаде, не бійсь. Головне, як Государ каже: кожному на своєму місці чесно трудитися на благо Батьківщини. Вірно?
Розчиняються білі двері, залітає до малої їдальні левретка Катерина, обнюхує мене, дзявкає двічі, чхає по-собачому, застрибує на своє крісло. Я ж устаю, дивлюся у двері розчинені із застиглими по бок…
Спускаємось. «Нишпірка» підводить нас до двох китайських ваз.
І дочекався: вжиг, вжиг, вжиг — по спині, по сраці, по ногах. Досвідчений Іван у лазневому лупцюванні до неможливості — доки не випарить як слід — не вгамується. Але в Баті перепарюватись не варто, б…
Це — правда його тіла, і від неї нікуди не дінешся. Різки тут безсилі. Потягуючись і крекчучи, іду до іконостаса, засвічую лампадку, стаю на коліна. Читаю молитви ранкові, б’ю поклони. Федько стоїть …
— Від цього рідко помирають! — посміхається Погода. — Це ж не диба!
Зводжу очі. Лежить Государиня наша в нічній сорочці з шовку фіолетового, до ніжно-лілового кольору спальні підхожого. Волосся чорне її трішки розкуйовджене, по плечах великих спадає.
— Мене на ту пору в опричнині ще не було. У воєводи того самого в будинку й притирив. Нечистий з путі збив.
— Чого ви завжди мене квапите? Або палити, або жерти треба… А то засмикались — то туди, то сюди. Спокійніше треба, по порядку.
На сцені зірка. Оповідач народний, боян і билинник Савелій Іванович Артамонов, а по-народному — Артамоша. Сивий він, білобородий, ставний, вродливий на обличчя, хоч і не молодий.
Там масажист вправний. Є дві гуняночки.
— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.
Пречудова зала! Усе в ній урочисто, усе для свят державних облаштовано, усе правильно. Одне кепсько — не завжди на сцені зали цієї могутньої правильні речі відбуваються. Просочується крамола й сюди. …
— Государю, ми знайдемо пасквілянта, запевняю вас, — каже Бутурлін.
Але ж вона сина виховує, і, мабуть, щочетверга в них зі Штейном сімейні прийоми, інтелігенція оренбурзька збирається. Співають вони романси, п’ють чай із вишневим варенням, а потім — розмови ведуть. …
— Серйозна пропозиція, — примружується Батя, обводить нас поглядом. — Обговорити доведеться. Ну, хто?
— Ти ж знаєш, Батю, померла мати моя… — на жалість пробиваю.
— Щось ви всі на чортове зілля підсіли. Знаєте, що тютюн навіки проклятий на семи каменях святих?
— І ще, — князь додає. — У тебе, коли променем крота розтинають, тельбухи з нього вивалюються. Забагато.
— От, вирішив тебе відвідати, — порушує тишу граф. — Не заважатиму?
— На прохання Вована Півтора-Івана, що відкинувся три дні тому, передаємо стару каторжну пісню.
Отирає їй служниця ніс хусткою батистовою, підносить чарку коньяку. Без цього ранок у Государині нашої не починається.
Виходимо за ворота, ухиляючись від повішеного. А за ворітьми стрільці новинарів відштовхують. Стоять ті зі своїми апаратами, рвуться пожежу знімати. Тепер уже можна. З Новинарським Приказом у нас теп…
Стали жерти-кусати безбожників, а нажершись, кістки їх випльовували, та й знов палить-спопеляти бралися, палить-спопеляти тих гадів, тих гадів-гадських, виблядків огидних, безбожних нахабних що все с…
— Хаоханьцзи, — Государиня цілує доньку. — Мінмін.
— Та-а-к… — зітхає Государ. — І отакій худобині я довірив доньку свою.
— Зволю я, братику, випити, закусити й попоїсти легенько.
Виходить, не вперше Данилкову паритись. Свистять студенти, улюлюкають.
Розмахується Шка пужалном і починає шмагати. Та так, що замилуєшся. Знає своє діло кат, любить. Повагу народну гарною роботою своєю викликає. Гуляє батіг по сраці піддячій: спершу зліва, потім справа…
— Так от, — веде він далі. — На розлучення, виходить, подала дочка Государева. Гадаю, патріарх їх не розлучить. А митрополит Московський розлучити може.
Рожевий жир перламутровий, ніжний, прохолодний. Груди Государині відлито з жиру підданих її. Велетенські груди Государині нашої! Над нами вони в синяві нависають. Неозорі вони! Дотягтися до них, доле…
— Це все Шелету не терпиться, — відкашлюється Єроха. — Скрізь, братухо, встигнути хочеш.
— Що ви кажете? Не може бути! Ну ж бо, ну ж бо… — витріщає піддячий баньки на подорожню, наводить хаврошечку на документ. — Точно! Синя мітка змазана! Ах, розбійники! Обвели довкола пальця довірливог…
— Почекайте мене, Андрію Даниловичу, — прима залишає машину, зникає в прохідній.
Відкриває один із прикордонників засувку, двоє інших підскакують до торця труби, притуляють до неї зади свої і пердять.
Заметушився Поярок із Сиволаєм, приліпили вертуху на ворота. Відійшли всі, позатикали вуха. Гахнуло, від воріт дубових — тріски довкола. Ми з палицями — в пролом. А там охорона дворянина — зі своїм п…
Двері відчиняються, вивалює решта з дружиною дворянина.
За зойками й бурмотінням розумію — молодих черга настала.
Завмирає граф, ніби змією вкушений. Опускає рисячі очі свої.
— Правильно, звідти, — продовжує Батя. — І не тільки м’ясо.
І стала головна площа країни по-справжньому Красною, красивою. І слава Богу.
— Государю, присягаюсь вам усіма святими, присягаюсь могилою матері моєї…
Усе справне в Баті — і пара гаряча, і водиця крижана. До кісток пробирає. Плаваю, до тями приходжу. Та Зуфар перепочити не дає — тягне нагору, кидає на тапчан, застрибує мені на спину й ногами своїми…
Солодко залишати сім’я своє в лоні дружини ворога держави.
Приїхали! На галявині широкій височить терем чудернацький, із вікових сосен рубаний, із башточками вигадливими, із віконцями ґратчастими, із лиштвами різьбленими, із мідним дахом лускатим, півнями й …
Та необхідно не лише знайти відповідь, яка б давала нам право перебувати на цьому «святі життя», це право потрібно реалізувати і захистити. І принаймні мені, сподіваюсь, і багатьом думаючим українцям…
За чверть години домчав Потроха до Дороги. Я її вже, мабуть, років зо три не бачив. І щоразу, коли бачу, — подих перехоплює.
— А я вам просто так і відповідаю, — вона відвертається, знову втуплюється в бульку холодним поглядом.
— Доброго здоров’я, панове опричники, — каже граф своїм глухим голосом.
Спускаємось кам’яними сходами напівтемними вниз, униз.
Не завжди кінці з кінцями сходяться. Не завжди все виходить у тяжкій і відповідальній роботі нашій. Моя провина — не проінструктував, не проінспектував. Не попередив. Ну, та ніколи було — за Дорогу б…
Зирк, навпроти Університету старого когось шмагати збираються. Цікаво. Пригальмовую, підрулюю. На цьому місці шмагають інтелігенцію. На Манежній, подалі, належить земських шмагати, на Лобному — прика…
Перекладено за виданням: Сорокин В. Г. День опричника. — М.: Захаров, 2006
Слухати премудрі слова Кирила Івановича я можу безконечно, а він без кокоші неговіркий…
Іде Государиня геть із їдальні, розчиняються двері перед нею.
Дрібоче бібліотекар слідом. Проходить Государиня до полиць.
— А масло їж. Бо в коров’ячому маслі сила не згасла, колотінням збирається, довкола обертається, в грудку стискається, на приполок влягається, жиром зійде, в печінку ввійде, під шкірою відкладеться, …
Та-а-к… Що тут скажеш. Оцим ось гноєм, цим блювотинням, цією порожнечею лункою і живляться наші інтелектуали-підпільники. Поліпи вони гидкі на тілі нашого здорового російського мистецтва. Мінімалізьм…
На вулиці морозяно, але сонце вже за хмари зникло-закотилося. Час до справ повертатися. У мене тепер — зорепад. Діло це потрібне, державне.
Садовлять мене в потужний китайський позашляховик «Чжу-Ба-Цзе» з бампером, що на свиняче рило схожий. Такі позашляховики тепер по всьому Сибіру їздять. Надійні вони, безвідмовні і в люті морози, і в …
Артамоша кричить хрипко, пилка його верещить. Зала вибухає. У перших рядах вигуки: «Так її, суку! Так, соромітницю!»; хто хреститься й плюється, хто голосить, хто підспівує «Все мои кобели!». І ось т…
А всередині там — мати з дитиною. Притискає її до грудей, кричить у вікно. Ну, я до неї ззаду й прилаштувався… А потім через півроку в Самарі казначейство зайнялося, а ми з батечком покійним на ярмар…
Ясна річ. Розуміємо. Китайська заставна. Старе марудиво.
— Он воно що! — регоче Батя невидимий. — Ич, що вигадав, злочинець!
— Вибач, Батю, коли слово тобі всупереч скажу.
— Тут дві школи неподалік, пане опричнику. Батьки беруть.
Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.
Кланяюсь, правою рукою підлоги кам’яної торкаюсь.
— Паркан оточений стрільцями, куди він дінеться?! — заперечую я їм.
Лізу за пазуху, виймаю кисет із синього шовку з ініціалами Государині. Дістаю з кисета натільну чоловічу сорочку найтоншої роботи й у папірець загорнуті два пасма волосся: чорне й русяве.
— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!
— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у …
— Слава Богу, що не нам це розхльобувати, — погладжує бороду Батя. — А хто все-таки автор?
— А мені один розстрига казав: хто курить табачок, той Христів мужичок, — заперечує Охлоп.
У таких справах гарним шахістом треба бути, далеко прораховувати. Не проста справа, але зрозуміла. Судячи з того, що дяк із Митного Приказу згорнувся, виходить, що в них коридор з поклоном, а угоду в…
І от повернувся ти в Білокам’яну, приземлився у Внукові, з літака сріблястого зійшов, вдихнув на повні груди повітря підмосковне, затримав у собі — і враз так гарно стало, так правильно, так цілокупн…
Дорога вся потрійним захистом обнесена, охороняється від диверсантів, від кіберпанків відморожених. В’їжджаємо на відстійник. Красивий він, великий, скляний, для шоферів-дальнобійників спеціально обл…
Допиваємо чай, виходимо на повітря. Тут у них холодніше, ніж у Москві. З митниками в нас, опричних, стара війна. І кінця їй не видно. А все тому, що митні під братом Государевим Олександром Миколайов…
— Знайдемо гниду, нікуди не дінеться, — киває Батя.
Але це не тільки дрова, а й книги. Книги впереміш із дровами березовими — як завжди в ясновидиці. І поруч з каміном — купка дров та купка книг. Цікаво, що сьогодні палить ясновидиця?
— Благаю! Благаю! — Вона падає на коліна, хапає мене за чоботи.
Здригаються корпуси машин від звуку невидимого, поступаються мені дорогою, звертають. Великий і могутній рев Государевий.
— Насмілюсь вам нагадати: сьогодні під вечір прийом албанського посла. Потрібна неабияка пильність.
Обливає мене Зуфар водицею, передає Цао. І от уже я в обмивальній напівлежу, у стелю розмальовану дивлюсь, а китаєць мене миє. Ковзають м’які та швидкі руки його по моєму тілу, втирають піну запашну …
Лаконічно. Не заперечиш. Розумний князь. І судячи з погляду його косого, холодного — недолюблює нас, опричників. Ну, це й зрозуміло: ми Колу Внутрішньому на пяти наступаємо, в потилицю дихаємо.
Увесь Государ у справах державних. Або — у церкві Ризположення, храмі своєму домашньому, молиться за Святу Русь. Государева воля — закон і загадка. І слава Богу.
— Залишається дрібниця: знайти пасквілянта.
Там лікарів енергетичних життєвий плин. Там миготіння атомних цеглин. Свистять і ряди викладають. Одна в одну влипають.
Зустрічає нас сотник бравий, підтягнутий, у мундирі блакитному, козиряє. Супроводжує до ліфтів, везе на найвищий поверх.
— Ну що ви, Борисе Борисовичу… — бурмоче віршомаз.
Першокласників, окрім мене, всього троє — старий китаєць із хлопчиком і та пані самотня. Лежать усі наші три газети: «Русь», «Коммерсантъ» і «Возрождение». Новини я всі знаю, а читати з паперу охоти …
— Ну, чого тобі ще? — дивиться просто у вічі Парасковія.
Я посміхаюсь майбутньому спадкоємцеві державності російської.
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.
— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.
Тут, ніби слизькі гади в помийній ямі, кишать ворожі голоси: «Свободу Росії!», «Голос Америки», «Вільна Європа», «Свобода», «Німецька хвиля», «Росія у вигнанні», «Російський Рим», «Російський Берлін»…
Змовкає Государ. Он воно що! Знову тягловий закон комусь із приказних поперек горла став. Не поділили бариші, розбійники!
— Не присягайся, — каже Государ раптом так, що в нас в усіх волосся ворушиться.
Погода й скотар ходять колами, приміряються. І вбрані вони по-різному, і становища в них різні, і панам різним служать, а як пригледітись — з одного російського тіста зліплені. Російські люди, рішучі.
— Піч — це славно… — замислено зітхає Батя. — Особливо, якщо в ній пироги з печінкою… Ти куди тепер?
І знов у вогонь витріщається. Її не збагнеш: минулого разу мене ледь не вигнала, дізнавшись, що на Лобному місці шістьох дяків із Торговельної Палати відчухрали. Сичала, що кровопивці ми темні. А поз…
Митники й так знахабніли за останній місяць. Розберись!
Веде через хороми, через кімнати й зали незліченні. Розчиняються двері самі, безшумно. І так само безшумно зачиняються. І ось — бузкова спальня Государині нашої. Заходжу. А переді мною на широкому ло…
Мода, нічого не вдієш. Піднімаємось нагору широкими сходами, килимом китайським застеленими. Тут рідні запахи — олією лампадною тягне, деревом добірним, книгами старими, валеріаною.
Трапеза сьогодні буденна, у Білій палаті. Сидимо за столами довгими, дубовими, непокритими. Подають слуги квас сухарний, щі добові, хліб житній, яловичину розварну з цибулею та кашу гречану. Їмо, про…
Серце бабське — не камінь. Ідемо на крик — на кухню доріжка веде. Заходимо повільно. Роззираємось. Гарна кухня в Івана Івановича. Простора й розумно обладнана. Тут тобі і столи обробні, і плити, і по…
— Вірно! Правильно! Слово й Діло! — лунають вигуки.
Знаю, що в домі у ясновидиці немає ні бульок новинарських, ні радіо. Це по-перше. А по-друге — не любить вона нас, опричних. Ну, та не одна вона. І слава Богу…
Але з Государинею — інакша річ. Тут навіть і не єврейське питання. А питання чистоти крові. Була б Государиня наша наполовину татарка або чеченка — проблема та сама лишалася б.
Тремтить стеля склепінчаста. А в купелі — шторм дев’ятибальний.
Вкладає Батя два пальці в рот, свистить. І як за командою молоді до графа кидаються, хапають.
Може. Розуміємо. Дуже навіть може. Запросто! Але тоді Урусов буде зовсім голий. Навіть дуже голий. Мудро Государ внутрішню політику кроїть, ох, мудро! З сімейного боку коли глянути — що йому пасквіль…
Або, точніше, як каже сам Батя, коли вип’є-нюхне: «В опричнину заносить, як хвилею». Ох, як заносить! Так занесе, що в голові запаморочиться, крівця в жилах закипить, в очах блискавки червоні замигот…
Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.
— От бовдур! Яйця підбери, по підлозі качаються!
Сльози навертаються. У мене, звісно, це похмільне. Але ставний князь Собакін цілком природно носом шморгає. У нього родина велика, онуків малих багато. Здоровань-доглядач із Таємного Приказу сидить, …
Та-а-к, он воно як з дворянами буває! Тепер уже й крамоли не треба. Минулого тижня так із Прозоровським вийшло, тепер з оцим… Круто Государ наш за дворян узявся. Ну, і правильно.
В. Сорокін — геній «уявного експерименту» над історичними реаліями, який він з холодним розумом науковця екстраполює на найближче майбутнє, на 10–15 років, та показує своїм читачам, що їх чекає. Найб…
Ловлять наші діток верескливих, як куріпок, виносять під пахвами. Там, зовні, уже з притулку сирітського приїхав кульгавий цілувальник Овер’ян Трохимович на своєму автобусі жовтому.
Кожен крок туди — подарунок, передчуття радості. Одного зро зуміти не можу — чому Батя вирішив сьогодні лазню влаштувати? Дива! Сьогодні й золотими чечужками насолодилися та ще, виходить, і — попарим…
— А, щоб тебе… — бурмочу, прибираючи пісню.
— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.
— У Москві життя благополучне, люди живуть заможно, бунтів нема, будують новий тракт підземний від Савеловського вокзалу до Домодєдова…
У чужих машинах тепер не домовляються навіть цілувальники. Занюханий піддячий з Торговельного Приказу не сяде в чужу машину говорити про чорну чолобитну.
Але й через кров. Государиня наша юдейка наполовину. І нікуди від цього не дінешся. Почасти через те стільки пасквілів на неї пишуть, стільки пліток і чуток розходиться по Москві та по Росії.
— Правильно, брате. У тебе шолом дуже волохатий, а якщо виводити — зяяння вийде недоладне. На те зяяння тільки дві пики влізуть: Цветова та Зільбермана!
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Що хочете послухати?
— Чого засмикався? Про своє вирішив заїкнутися?
— Гарно! А мені в місті більше сподобалось: як пустимо віяло на сім струменів, як вони в хмарочосі заверещать… круто! — киває Мокрий. — А Ком’яга в нас вигадливий, га? Як він її! У цієї американки зі…
Чудово. Ковтнувши джерельної водички «Алтай», покидаю літак, ступаю на доріжку саморухому, і привозить вона мене у величезну будівлю аеропорту «Єрмак Тимофійович». Новий аеропорт, щойно китайцями поб…
Жир людський, топкий, з казана чавунного, переповненого через край переливається, переливається, переливається, переливається. Ллється потік жиру безперервний. Застигає на морозі лютому.
— Жінки взагалі бояться крові. А російські…
— Сідай, — махає вона віялом, відпиває з келиха.
— Що там далі? — питає князь, дістаючи пилочку для нігтів.
— Ось, Батю, Козлова півсправи купила. Дві з половиною.
Кашляють наші, прокинувшись. Батя жадібно сік п’є. Спітніло його лице бліде. Напитися після рибок — перше діло. Друге діло — поблювати. А третє —¦ розказати, хто що робив.
Похмуро граф губу нижню закопилює, на нас вовчими очима зиркаючи. Вовк і є. Тільки загнаний. Підносить їм Цао шампанського. Бере Батя келих вузький, випиває залпом, ставить на піднос, крекче, вуса ви…
— За моєю командою! — бурмоче Батя захмеліло-задубілий. — Раз, два, три!
— Сатані кадите, опричники. Диявол навчив людей курити тютюн, щоб люди куріння робили йому. Кожна сигарета — фіміам на славу нечистого.
Не дуже приємні руки кладуть на обличчя гарячу серветку, просякнуту м’ятою. Самсон ретельно витирає моє обличчя, румянить щоки, завиває чуб, лакує, щедро сипле на нього золоту пудру, вставляє в праве…
— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.
— А чому цей віршомаз називає княгиню російську маркізою?
— Та й неособливого… теж. Оце, задушили дворянина.
На мене, підлітка, тоді це сильне враження справило. У січні, по лютому морозу несли люди на заклик Государя свої закордонні паспорти на головну площу країни та й жбурляли у вогонь. Несли й несли. З …
Відчуваю сракою тремтливу булаву його. Важка вона — без поштовху не влізе. Торкається Бубон, вганяє в мене товстоголового прутня свого. До самих кишок дістає махина його, стогін нутряний із мене вича…
Заворушились глядачі високі. Дивляться на князя Собакіна.
Дивлюсь на годинник — всього сорок три хвилини відгоринив я, а всередині відчуття таке, ніби ціле життя прожив. І дало мені це життя силу нову на супротивників та на крамольників. Багато питань у мен…
Та не на них спрямований погляд мій. Вену лівої руки своєї бачу я. Чітко бачу І на згині блідому ліктьовому, прямо із середини набряклої вени моєї стирчить-визирає крихітний, міліметровий хвостик зол…
Вихід у світ українською мовою двох книжок Володимира Сорокіна «Цукровий Кремль» та «День опричника», безперечно, є подією в культурному житті України. Знаковим є і час цієї події — 2010 рік — рік за…
— Якщо представник російської митниці помітив невідповідність, потрібна двостороння експертиза, — відповідаю. — У разі виникнення спірної ситуації нашу сторону представляю я, опричник із повноваження…
— Та-а-к… зіпсував ти мені апетит. Гаразд, іди геть…
Сон той самий: іду по полю безкрайньому, російському, що ген за обрій тікає, бачу білого коня попереду, іду до нього, відчуваю, що кінь цей особливий, усім коням кінь, красень, відун, прудконогий; по…
Виходять Нагул і Охлоп. Поки двері за ними зачиняються, чую стогін вдови дворянина.
Тихо всередині, супокійно. Гарний будинок у дворянина, затишний. У вітальні все на китайський лад — лежанки, килими, столики низькі, вази на зріст людини, сувої, дракони на шовку і з нефриту зеленого…
— Государ ваш — біла береза. А на березі тій сучок сухий. А на сучку шуліка сидить, білку живу в спину клює, білка зубами скрегоче, якщо послухати вухом чистим — у скреготі тому два слова чутно: «клю…
Прозорий зникає. З ним можна було поговорити про що завгодно, хоч би й про супутники Сатурна. Пам’ять у нього в принципі безмежна. Якось напідпитку я спитав у місцевого прозорого формулу живородного …
Але не всі були такими жидолюбами, як родичі мої. Траплялися й прояви, та й кров юдейська на землі російській проливалася.
— Усе! — повертається матінка наша, іде геть із книгосховища.
Стявши голову, за волоссям не плачуть. Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. А як замахнувся — то вже рубай!
Знову зітхає. Допиває келих. Подають їй новий.
Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей ляк…
— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — …
Видніються на стінах ієрогліфи, що про мудрість і вічність нагадують.
— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.
Спітнілими від хвилювання пальцями дістаю кулю з пакета, кладу на ліву долоню свою: є! Золоті!
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатис…
Зиркає вона на мене, як тигриця на мишу. Шкодую, що рота відкрив.
Солодше, ніж рубати голови самим ворогам.
Колони із шаруватого мармуру, дах зі скульптурами й вазами, ажурні ґрати, воротарі з алебардами, кам’яні леви… Усередині я не був, але здогадатися неважко, що там іще крутіше, ніж зовні.
— Скажи, щоб грошей мені більше не присилала. Що мені їх — у діжці солити? Нехай пришле мені насіння папороті, оселедців балтійських і книг. А то я свої вже всі попалила.
Це добре. Домовляюсь, зустрічаюсь біля Народної бібліотеки, забираю шкіряний гаманець, набитий червінцями першого карбування. Зійде й перше, їду по Моховій.
Що правда — то правда. Гірше тільки в Таємному Приказі. Але туди Івану Івановичу вже й не треба. Самі впораємось. Чекають наші. Пора!
І діло це — пристрасне, нам дуже потрібне. Від нього сили для боротьби з ворогами держави Російської додаються. І в ділі цьому соковитому своя розважливість потрібна. По старшинству слід починати й к…
Ловлю Захід. Ось де оплот головної крамоли антиросійської.
А в якості «цукерки» ви — шановний читачу — отримаєте задоволення від гротескних сюжетів дійсно нової російської літератури, я навіть скажу більше — культури. Саме за такі культурні шедеври навіть на…
Гостре підборіддя її здригається, блакитні слізливі оченята дивляться розчулено. Я хрещусь, цілую ікону святого Георгія.
Поглядаємо мовчки на нього, ніби на привида: раніше бачити мужа цього доводилось нам тільки у фраках або ж у вишитих золотом каптанах.
Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічен…
— Государине, усе зробив. Парасковія сказала — сьогодні вночі. Зробила все як слід.
Підлітаю до жовтої будівлі Донських лазень. На стіні до самого даху — фігура бородатого банщика з густою русявою бородою й двома віниками в м’язистих руках. Ворушить віниками велетень-банщик, підморг…
То якого біса я, питається, летів сюди? Ось Печатка: ліва долоня моя лягає на квадрат матового скла, залишаючи на ньому Малу Державну Печатку. І немає більше питань. Переморгуємося з Потрохою: 3 % на…
— І сорочку натільну привіз, Парасковіє Мамонтівно.
— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?
— Не в трубу ж він вилетів? — бурчить Посоха.
Влипають намертво на хвилини й години. Ось із цього і створена справжня людина. Будинки молекул із кладкою в три цеглини. А то й у чотири. Часом ширші — хто не йме віри? А часом у вісімдесят вісім. З…
— На китайських «меринах» їздимо! — вишкіряється Правда.
А ще тепліше було вісімнадцять років тому. Тоді на Красній площі палив народ наш свої закордонні паспорти. Ото було багаття!
І я вже нутром відчуваю — справу провалено.
Даю гроші. Яточник бере з поклоном. Сунувши книгу в кишеню, сідаю в «мерина».
— По ножу ходиш, довбуре! Це ж паскудство крамольне. За такі книжки Друкарський Приказ чистили. Ти там її підчепив?
— Пу! — натискає Андрюша спуск, і крихітна кулька влучає мені в лоб.
Стара приповідка Іванова, ну та й сам він не молодий: нікому в Європі вже руську сраку показати. Пристойних людей не лишилося за Західною Стіною. Дала дуба Європа Агенорівна, самі кіберпанки арабські…
— А чули, чому Государ Третю Трубу перекрив? «Шато Лафіт» знов у Двір не доставили гівнодави європейські: піввагона на рік — і то не набирається!
Он воно як… Росія. Коли — Росія, я очі додолу зразу опускаю. У вогонь дивлюсь. А там горять «Ідіот» і «Анна Кареніна».
Нянька тицяє мені в кишеню молитву «Живий у допомозі Вишнього», вишиту матушками Новодівичого монастиря золотом на чорній стрічці. Без цієї молитви я на діла не їжджу.
Сто — не сто, а поживу ще. Поживемо, поживемо. Та й іншим дамо пожити. Життя гаряче, героїчне, державне. Відповідальне.
Замовкаємо миттю. Такий Государ у нас: поради цінує. У цьому велика мудрість його, у цьому й велика простота. Тому й квітне під ним держава наша.
Наливають мені горілки в шкалик кришталевий. Безшумно ставлять слуги закуски на стіл: ікра білугова, шийки ракові, гриби китайські, локшина гречана японська в льоді, рис розварний, овочі, тушковані в…
Засупонивши кулю з рибками під каптан у кишеню куртки поглибше, входжу. Воротарі низько кланяються. Нашу залу Батя вже замовив. Даю зняти із себе каптан чорний, проходжу кори дором склепінчастим. Цок…
— Не смію брехати вам, Государю. Підпалив.
— Молодця, Ком’яго! — підморгує Батя і на знак схвалення клацає по своїй сережці-дзвіночку.
Розплющую повіки свинцеві, бачу голого себе на лежанці.
— Дурні ви несусвітні! Государ наш не курить, — кажу їм. — Батя теж кинув. Треба й нам чистоту легень пильнувати. І вуст.
ГОЛОВА ДУМИ: Ну, владу ми візьмемо. Ну, а з Росією що робити, Сергію Івановичу?
Я суворо підморгую сам собі: «Доброго ранку, Комяго!»
Завершується пісня, кланяються парубки в розшитих сорочках, кланяються дівки в сарафанах та кокошниках. Схиляються снопи пшениці, веселкою переливаючись, схиляються верби над рікою застиглою. Сяє сон…
— По-перше, мені не подобається, що ворожого розвідника вбивають, а не захоплюють живцем. По-друге, чому прикордонників тільки троє? Застава, як мені відомо, складається із дюжин. То нехай їх і буде …
Воронянський — перший тенор Великого театру, кумир народний. Він, мабуть, не тільки сидить, а й їсть на золоті… Пролітаю знов по Кам’яному мосту, по червоній смузі. Праворуч і ліворуч у безконечних п…
Ворушусь, кашляю, сідаю. Гаряче мені. Беру пляшку крижаного березового соку «Єсенін». Припас Коляха, не забув. Булькає сік березовий у пересохлій горлянці. Інші теж ворушаться, кахикають.
Завжди так у неї — спершу трішки коньяку, потім уже шампанського. Справляє нужду Государиня, попиваючи з келиха.
— Та-а-к… неувязка… — чухає підборіддя доглядач.
— Сто років прожити вам… — ображено бурмоче вона, схлипуючи в темряві.
Але вже щось нове на обличчі відомому цьому закарбувалося.
— Зовсім з глузду з’їхав від страху! — шкіриться Сиволай на дітей.
Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…
Люблю я дивитись на них у такі хвилини, у момент істини. Зараз вони — дзеркало. У якому відбиваємось ми. І сонечко зимове.
Сиджу за столом, до сніданку готовим, трояндами білими прикрашеним, золотим посудом і кришталем сервірованим. Стоять біля стін четверо слуг у каптанах смарагдово-сріблястих.
Ми тепер завжди й скрізь платимо тільки справжньою монетою.
Поглядаю на ясновидицю. Витріщились її очі зелені у вогонь, про все забувши. Сидить, як мумія єгипетська. А діло ж не чекає.
— Заходились дворяни та міняйли на зірки витріщати очі.
— Але я ж не прошу вас закрити справу. Я прошу за вдову!
Під’їхавши, опускаю скло, закурюю. Народ розступається, щоб мені видніше було: поважають нас, опричників. На помості дерев’яному стоїть Шка Іванов — відомий кат московської інтелігенції. Тут він пост…
Тиша. Мовчить Батя. Мовчить Урусов. Мовчимо й ми. Завмер Цао з відкупореною пляшкою сичуаньського в руці. Будинок Урусова на ГГятницькій… Це й будинком назвати соромно: палац!
Посміюється Погода, підморгує скотареві, виграє плечима молодецькими. І не витримує чолов’яга, кидається із замахом кулака пудового. Присідає Погода, а сам скотаря — під груди, коротким стусаном. Гик…
— Дванадцять трейлерів, «Висока мода», Шанхай-Тирана, зробили їм «малий тіп-тіріп», зупинили відразу ж після Воріт, на відстійник відрулили, а страхувальники вперлися — їм проплатили за старим ярлико…
— Кінець — ділу вінець! — реве Батя. — Візників!
— Андрію Даниловичу! Благаю! Згляньтесь над нещасною жінкою. У ваших чоловічих війнах найбільше страждаємо ми.
Річ у тому, що Україна ще навіть не знайшла відповідь на питання: навіщо вона прийшла в цей жорсткий і цинічний світ великих імперій і малих успішних країн? Навіщо до багатьох «убогих малих держав це…
Це — слова відомі. Їх завжди наші кажуть. Склалося так.