Осушує Батя чашу квасу медвяного, відсапується, відригує.
Але — час рушати. Кидаю недопалок жебракові, повертаю на Тверську, їду далі. Путь моя лежить до концертної зали на Страсному бульварі. Там уже до кінця добігає виступ зірки. Під’їжджаю, зв’язуюсь з «добромольцями», уточнюю деталі. Усе в них нібито готове. Ставлю машину, проходжу зі службового входу. Зустрічає мене шістка від «добромольців», проводить до зали. Сідаю у четвертий ряд скраю.
У лазні своїй Батя повний головнокомандувач. Рушаємо до парної. А там уже чекає Іван у шапці повстяній, у рукавицях, із двома віниками — березовим та дубовим. І починається карусель: лягаємо на полиці, піддає глухий Іван пари хлібної, крекче, та з незвично голосними жартами-приповідками починає опричних віниками лупцювати.
— Розумію, розумію… — Посоха знуджено чухає під шапкою своє чорняве волосся.
І зразу ж до мене яточник підвалює — з борідкою акуратною, у каптані акуратному, з акуратними манерами. Ятка в нього нагрудна, книжкова, ясна річ.
Заходить Батя першим до лазневих хоромів. А ми, голі, як адами первородні, за ним. Лазня в Баті багата: стелі склепінчасті, колонами підперті, підлога мармурова, мозаїчна, купіль простора, лежаки зручні. Із парної вже хлібним духом тягне любить Батя із кваском попаритись.