— А в мене для вас новина, панове опричні: граф Андрій Володимирович Урусов голий.
— Не богохульствуй! — уриває його голос Баті.
— Украй духопідйомна поема, пане опричнику, — акуратним голосом каже яточник. — Такий виразний образ Государя, така жива мова…
Б’є годинник у залі північ. Кінець трапезі опричній повечірній. Устаємо всі. Громогласно дякує Батя Господові за їжу. Хрестимось, кланяємося. Прямують наші до виходу. Але не всі. Залишаються ближні, або по-нашому — оприч-опричні. І я серед них. Серце калатає в передчутті. Солодкі, ох і солодкі ж ці удари! У залі спорожнілій, де слуги швидкі снують, лишилися обидва крила, а ще наймоторніші й ті з молодих опричників, які відзначилися, — Охлоп, Потика, Комол, Йолка, Авіла, Обдул, Варений і Голка. Усі як один — кров з молоком, золоточубі вогонь-хлопці.
— Знає, — лунає державний голос, і ми всі схиляємося в низьких поклонах, торкаючись правою рукою паркету.
Бере Парасковія сорочку молодого сотника Кремлівського полку Михайла Юхимовича Скобла, кладе її в олію. А чашу слугам віддає. От і все діло.