— Здрастуйте, батечку, — граф схиляє свою велику, вухату голову на короткій шиї, з вузьким чолом і великими рисами обличчя; каштанове волосся на його маківці рідке.
— Правильно кажеш, Антоне Богдановичу! Вони до нас у Сибір понаїхали, а ми ще маємо про їхні податі думати! Нехай нам більше платять!
Вода наповнює ванну, спінюється повітрям, вирує довкола мого тіла. Горілка всередині, піна ззовні поступово повертають мене до тями. За чверть години бурління припиняється. Лежу ще трохи.
Іде Батя із зали великої до зали малої. Ми всі за ним ідемо — праве крило, ліве, молодь. Зачиняють слуги за нами двері. Підходить Батя до каміна з трьома богатирями бронзовими, тягне Іллю Муромця за палицю. Відкривається поруч із каміном проріз у стіні. Ступає Батя першим у проріз цей, а ми за рангом — слідом. Щойно входжу я туди — відразу ж запах лазневий у ніздрі б’є! І від запаху того в голові паморочиться, кров у скронях молоточками срібними стукає: лазня Баті!
Бачу двох наших попереду на червоних «меринах». Наздоганяю, зменшую швидкість. Їдемо цугом. Повертаємо. Їдемо ще трішки й упираємося у ворота садиби дворянина Івана Івановича Куніцина. Біля воріт вісім наших машин. Посоха тут, Хруль, Сиволай, Погода, Охлоп, Зябель, Нагул і Кріпло. Батя корінних на діло послав. Правильно, Батю. Куніцин — міцний горішок. Щоб його розколоти — кмітливість потрібна.
І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.