Похмуро граф губу нижню закопилює, на нас вовчими очима зиркаючи. Вовк і є. Тільки загнаний. Підносить їм Цао шампанського. Бере Батя келих вузький, випиває залпом, ставить на піднос, крекче, вуса витираючи. Урусов тільки пригублює, як цикуту.
Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.
— От бовдур! Яйця підбери, по підлозі качаються!
— Сатані кадите, опричники. Диявол навчив людей курити тютюн, щоб люди куріння робили йому. Кожна сигарета — фіміам на славу нечистого.
Не дуже приємні руки кладуть на обличчя гарячу серветку, просякнуту м’ятою. Самсон ретельно витирає моє обличчя, румянить щоки, завиває чуб, лакує, щедро сипле на нього золоту пудру, вставляє в праве вухо важку золоту сережку — дзвіночок без язика. Такі сережки носять тільки наші. І жодна земська, приказна, стрілецька, думська або дворянська сволота навіть на маскарад різдвяний не осмілиться вдягти такий дзвіночок.
— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.