Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей лякають, і думаєш — жили ж люди руські і тоді, за часів Смути Червоної. І не надто, скажемо, від нас відрізнялися. Хіба тільки тим, що майже всі безбожниками були.
— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — квартира горить на третьому поверсі. Тут мене ноги самі понесли — виламав двері, звідки сили взялися — не знаю.
Видніються на стінах ієрогліфи, що про мудрість і вічність нагадують.
— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.
Спітнілими від хвилювання пальцями дістаю кулю з пакета, кладу на ліву долоню свою: є! Золоті!
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатися не став…