Отже, знову в центр їду. Знову Якиманкою переповненою, знову червоною смугою. В’їжджаю на Кам’яний міст. Сонце з-за хмар зимових визирнуло, Кремль освітило. І засяяв він. Славно, що ось уже 12 років як він білокам’яним став. І замість бісівських пентаклів на вежах Кремля Московського сяють золотом державні орли двоголові.
— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.
Куля прозора, з найтоншого матеріалу виготовлена. Наповнена поживним розчином прозорим. І в розчині цьому плавають сім малесеньких (5 міліметрів) золотих чечужок. Розглядаю їх, наблизивши кулю до обличчя. Крихітні, мікроскопічні рибки! Божественні, чарівні створіння. Люди великого розуму створили вас на радість нам. Схожі ви, рибки золотисто-моторні, на казкових риб, що за часів стародавніх приносили щастя простим руським Іванам-дурням у вигляді теремів різьблених, доньок царських та пічок самохідних. Але щастя, яке приносите ви, божественні крихітки, годі порівняти з жодними теремами, жодними печами-самоходами, з жодними жіночими пестощами…
Скидають із себе опричники куртки парчеві, здирають сорочки шовкові, зривають спіднє. Розбрідаємось голі, лягаємо кожен на свій лежак.
«Зірки гасити — не мед водою розводити», — любить Батя наш казати. І то правильно — важливе це діло, державне. Але вправності вимагає, підходу особливого. Розумне діло, одне слово. І розумних виконавців потребує.
— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.