— Мам, ми вже повечеряли! — кричить їй Андрюша й б’є долонею по воді.
Перламутром. Застигає, застигає, застигає, застигає скульптурою красивою. Прекрасною. Чудовою. Неповторною. Благоподобною.
Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.
— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?
Артамоша розплющує очі, робить паузу, обводить залу своїм пильним поглядом. Пилка його повискує.
Прив’язаний Данилков, сідає Мишаня йому на ноги, спускає штани. Срака, судячи зі шрамів, уже шмагана не раз у піддячого.