Ти державне майно палив. А отже, проти держави пішов. І проти Государя.
О, божественна мить входження золотої рибки до річища кровяного! Незрівнянна ти ні з чим земним і схожа лиш на насолоду прабатька нашого Адама у кущах райських, коли їв він плоди небачені, для нього одного сивобородим Саваофом створені.
— Добре, спи далі, Філько! — вимикає його Батя.
Довкола купелі лежаки ромашкою виставлені. Сім. За числом рибок у кульці заповітній. Дістаю її з кишені куртки моєї парчевої, сідаю на краєчок лежака. Лежить на долоні кулька з рибками.
Плавно рухається вона, ніби на ковзанах по льоду ковзає. Підходить зовсім близько, завмирає. Дивлюся в обличчя її. Незвичайне це обличчя. Іншого такого нема в усій Росії. Не жіноче воно й не чоловіче, не старе й не молоде, не сумне й не веселе, не зле й не добре. А ось очі її зелені — веселі завжди. Ну, та ці веселощі нам, простим смертним, не збагнути. Що стоїть за ними — одному Богу звісно.
І що вони там розгледіти хочуть? Смерть свою?