Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися китайськими акваріумами. Доки йшов торг щодо викупу справи, трьом дикторам наші встигли викрутити руки на дибі, а дикторшу Сиволай зробив вагітною від ведмедя.
Тепер — помовчати час. Напружились руки м’язисті, засопіли ніздрі молодецькі, закректали опричники. Солодкої роботи час настав. Підгортаємо один одного. Колишеться вода довкола нас, хвилями ходить, із купелі вихлюпується. І от уже підступило довгоочікуване: тремтіння по всій гусені прокочується.
Мить — і загойдався Іван Іванович у зашморгу, засмикався, захрипів, засопів, запердів прощальним пердіжем. Знімаємо шапки, хрестимось. Одягаємо. Чекаємо, доки дворянин дух випустить.
— Я не ворог вам, не супротивник. Я обава ваша, батько й заступник. Вам і всьому царству Руському великому.
— Ніде так добре не поїси, як у Баті нашого!
— Молодця! — Батине обличчя з’являється в морозяному повітрі в рамці райдужній. — Стрільців відпустити, а самі — на молебень в Успенський!