— «Російська піч і XXI століття». Важка штука. Я до кінця не подужав…
Паркуюсь, виходжу з машини, відкриваю багажник, дістаю свою палицю тесову. Підходжу до наших. Стоять, чекають наказу. Баті немає, значить, я за старшого. Вітаємось по-діловому.
Зрозуміло. Переводжу очі на поезію російську: Пафнутій Сибірський «Рідні простори», Іван Мамонт-Білий «Яблуневий цвіт», Антоніна Іванова «Росії вірнії сини», Петро Іванов «Заливні луки», Ісай Берштейн «За все тобі спасибі!», Іван Петровський «Живи, живе!», Салман Басаев «Пісня чеченських гір», Владислав Сирков «Дитинство Государя».
— Панове, вважаю розмову закінченою, — каже дяк, а сам — за серце.
— Скажи Государині, що сьогодні вранці причепиться до її серця серце Михайлове.
Виходить, коли прокидається Государиня наша, то їй відразу ж новинарську бульку підносять. А як же ж інакше? Справа державна…