Все цитаты из книги «День опричника»
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатис…
— Государ ваш — біла береза. А на березі тій сучок сухий. А на сучку шуліка сидить, білку живу в спину клює, білка зубами скрегоче, якщо послухати вухом чистим — у скреготі тому два слова чутно: «клю…
Це добре. Домовляюсь, зустрічаюсь біля Народної бібліотеки, забираю шкіряний гаманець, набитий червінцями першого карбування. Зійде й перше, їду по Моховій.
Тихо всередині, супокійно. Гарний будинок у дворянина, затишний. У вітальні все на китайський лад — лежанки, килими, столики низькі, вази на зріст людини, сувої, дракони на шовку і з нефриту зеленого…
Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей ляк…
А ще тепліше було вісімнадцять років тому. Тоді на Красній площі палив народ наш свої закордонні паспорти. Ото було багаття!
— І сорочку натільну привіз, Парасковіє Мамонтівно.
Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічен…
Нянька тицяє мені в кишеню молитву «Живий у допомозі Вишнього», вишиту матушками Новодівичого монастиря золотом на чорній стрічці. Без цієї молитви я на діла не їжджу.
— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?
А в якості «цукерки» ви — шановний читачу — отримаєте задоволення від гротескних сюжетів дійсно нової російської літератури, я навіть скажу більше — культури. Саме за такі культурні шедеври навіть на…
— Та-а-к… неувязка… — чухає підборіддя доглядач.
Поглядаю на ясновидицю. Витріщились її очі зелені у вогонь, про все забувши. Сидить, як мумія єгипетська. А діло ж не чекає.
Але вже щось нове на обличчі відомому цьому закарбувалося.
Завершується пісня, кланяються парубки в розшитих сорочках, кланяються дівки в сарафанах та кокошниках. Схиляються снопи пшениці, веселкою переливаючись, схиляються верби над рікою застиглою. Сяє сон…
Завжди так у неї — спершу трішки коньяку, потім уже шампанського. Справляє нужду Государиня, попиваючи з келиха.
— Сто років прожити вам… — ображено бурмоче вона, схлипуючи в темряві.
— Молодця, Ком’яго! — підморгує Батя і на знак схвалення клацає по своїй сережці-дзвіночку.
Тиша. Мовчить Батя. Мовчить Урусов. Мовчимо й ми. Завмер Цао з відкупореною пляшкою сичуаньського в руці. Будинок Урусова на ГГятницькій… Це й будинком назвати соромно: палац!
Річ у тому, що Україна ще навіть не знайшла відповідь на питання: навіщо вона прийшла в цей жорсткий і цинічний світ великих імперій і малих успішних країн? Навіщо до багатьох «убогих малих держав це…
Щоразу щось вигадувати-винаходити треба. Це вам не земські садиби палити…
— Ком’яга хитромудрий! В університетах учився, йобтвою! — посміхається Правда.
Зрозуміло. Переводжу очі на поезію російську: Пафнутій Сибірський «Рідні простори», Іван Мамонт-Білий «Яблуневий цвіт», Антоніна Іванова «Росії вірнії сини», Петро Іванов «Заливні луки», Ісай Берштей…
— Гостеві завжди раді, — мовить Батя. — Пара ще є.
Усі вже трішки скуйовджені. Аякже — до рибок рукою подати.
Судячи з пик «добромольців» — чимало їх сюди наповзло. Мабуть, вирішили числом узяти, як у них зазвичай і буває. Дай-то Боже. Побачимо, подивимось…
Мерхне світло, висувається зі стіни мармурової рука сяюча зі жменею пігулок. І як ті, хто висповідався, стають до причастя, так до долоні осяйної стаємо ми в чергу покірну. Підходить кожен, бере свою…
Виходить від них поєдинник: здоровенний скотар, пика гарбузом. Скидає кожух, вдягає рукавиці, шмарклі втирає. Та ми до такого повороту готові — Погода Сиволаєві на руки каптан свій чорний кидає, шапк…
— Погоджуйтесь, поки ми добрі! Все одно вас виб’ємо, коли підмога приїде! Проти опричнини нікому не встояти!
— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…
— Що ще? — питає, ікру білугову на грінку житню намазуючи.
І щоразу, стоячи в Успенському зі свічкою в руці, думаю я думу таємну, крамольну про одне: а якби не було нас? Чи впорався б Государ сам? Чи вистачило б йому стрільців, та Таємного Приказу, та полку …
Я даю гроші: золоту десятку зі шляхетним профілем Государя й два карбованці. Вони зникають у матовій стіні.
Білорусії майже таку саму вірогідність, як і для Росії. Зрозуміти логіку таких соціальних експериментів, які готують нам уже народжені, але ще не обрані чи призначені Президенти, і є інтелектуальним …
Анастасія! Мати Божа… Я ж їй дав пігулки. Ах, тиха сапа… ряжка…
— Розберемося, Батю, — у відповідь киваю я.
Від хвилювання язик заплівся: уперше в житті за столом Государині сиджу.
— Ні, Потрохо. Мені сьогодні ще в Тобол летіти, а потім у Москві зірку гасити.
Повідомляють Баті згори, що з’явився граф Урусов. Роздають банщики всім простирадла. Прикривши сором згаслий, лежимо.
— Стривай… — замислюється вона. — Чого, ти сказав, Нарасковія хотіла?
Попит на телескопи в Білокам’яній просто шалений, у голові не вкладається. Навіть Батя собі в садибі телескоп поставив. Правда, дивитись йому в нього ніколи.
І вибір її навряд чи зміниться. Ну, та це — Бог їй суддя.
Знову мовчанка сповнює кабінет. Тільки переливається фарбами райдужними світлий образ Государя.
— Що так — то так, — бурмочу, соковите м’ясо індиче ковтаючи. — Батя наш і нагодує, і зігріє, і заробити дасть, і уму-розуму навчить.
— Слухаюсь, — киває той, книги перебираючи.
— Якщо вам незручно — можемо поговорити в моїй машині, — вона киває в бік бузкового кадилака.
— Я не про те, голубе, — уриває вона мене. — Скількох убили сьогодні? Я ж відчуваю — від тебе парною кров’ю несе.
— Де Государ? — питає Государиня у наставника, що стоїть за дверима.
— Ці пси смердючі, Государине, ходять по церквах, розносять чутки мерзенні… Але Государ заборонив їх чіпати… ми б їх давно вже…
Іду покірно за нею до просторої біломармурової ванни. Тут уже дві інші служниці метушаться, ванну готують, відкривають шампанське. Бере вузький келих Государиня, сідає на унітаз.
Дивляться пильно її очі чорні, нікуди від них не дінешся.
Стаємо в коло, змикаємось із челяддю. На кулачному поприщі — так заведено. Тут усі рівня — і смерд і дворянин, і опричник і приказний. Кулак — сам собі государ.
— Російська страховка — найкращий захист від кіберпанків.
— Чув! — із полегшенням шкіриться він. — Слава тобі, Господи…
Вмикаємо «нишпірку». Пищить, на перший поверх показує.
Усе це тривало й жевріло аж до Указу Государевого «Про імена православні». За указом цим, усі громадяни російські, не хрещені в православ’я, повинні носити не православні імена, а імена, відповідні д…
— На китайських унітазах нужду справляємо! — додаю я.
Вимикаю своїх тигрів, намагаюсь задрімати.
— Із китайських рушниць качечок Государ стріляти зболять, — киває єгер.
Багато їх. І книжок на них — безліч. Знаю, що полюбляє читати з паперу матінка наша. І не тільки «Лиховісних мопсів». Начитана вона.
— От тобі й — «усе повернеться»… — посміхається Батя, бере келих з підноса, відпиває.
— А в мене для вас новина, панове опричні: граф Андрій Володимирович Урусов голий.
— Знає, — лунає державний голос, і ми всі схиляємося в низьких поклонах, торкаючись правою рукою паркету.
Батя до Єрохи переходить. Той уже тремтить, скрегоче зубами, стискає кулак, вену тугу накачуючи. Схиляється над ним Батя-Саваоф голосракий…
— Хочу спитати мою опричнину: що думаєте ви з цього приводу?
Відлягло від серця. Батя для мене — батько рідний. Сьогодні віддубасить — завтра обласкає. А нога… це справа звична.
— Господи… Що ж ви таке кажете, Андрію Даниловичу?! Господи! — схлипує.
— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…
Тепер і сам Государ замислився, насупив брови. Стоїмо всі, чекаємо.
Кланяємось ми князеві, виходимо за Батею. Ідемо коридором до ліфта в супроводі того ж таки бравого сотника.
— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.
Здоров’я в нашому житті небезпечному — не останнє діло. Я про своє піклуюся: двічі на тиждень граю в городки, а потім плаваю, п’ю кленовий сік із тертою суницею, їм насіння папороті проросле, дихаю п…
Граф Урусов не боязкого десятка чоловік, муж державний, верховода, мільйонщик із мільйонщиків, мисливець завзятий, на ведмедя принципово тільки з рогатиною ходить, але й той перед голосом цим блідне,…
Зникає лице Урусова. Залишаємось ми вчотирьох наодинці з Государем. Сумне чоло його.
Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.
Ще два номери: «Літаючі балалайки» і «Дівчина поспішає на побачення». Ну, це вже класика — усе відточено, вивірено, обкатано. Не номери, а чудо. Дивишся — ніби на санчатах з гірки крижаної з’їжджаєш.…
— Вірно! Діло кажеш, Свириде! Не в Китаї вороги сидять, а в Приказах!
— Це добре… — киває Батя. — А що він написав? Ти ж знаєш, я далекий від книжок.
— Спалю, Ком’яго, от тобі хрест… — Він розмашисто хреститься, ховаючи книжку.
Знімає Поярок заслінку, беруть наші рогачі пічні, коцюбу, та ними з пічки на світ Божий і витягують дворянина з дружиною. Обоє в сажу вимазані, опираються. Дворянину відразу ж руки в’яжемо, в рота — …
На перший погляд здається, що йдеться про Росію, де змішалися всі народи, а насилля є необхідним елементом життя, і не тільки політичного. Але для тих, хто вміє екстраполювати не лише в часі, але й у…
— Чого засмикався? Про своє вирішив заїкнутися?
Але — час рушати. Кидаю недопалок жебракові, повертаю на Тверську, їду далі. Путь моя лежить до концертної зали на Страсному бульварі. Там уже до кінця добігає виступ зірки. Під’їжджаю, зв’язуюсь з «…
— Доброго здоров’я, панове опричники, — каже граф своїм глухим голосом.
Схоже, хлопець із гумором. Дістаючи гаманець, розглядаю вітрину. Стандартний набір продуктової ятки: сигарети «Батьківщина» і цигарки «Росія», горілка «Житня» і «Пшенична», хліб чорний і білий, цукер…
— Усе! — повертається матінка наша, іде геть із книгосховища.
— На прохання Вована Півтора-Івана, що відкинувся три дні тому, передаємо стару каторжну пісню.
На сцені зірка. Оповідач народний, боян і билинник Савелій Іванович Артамонов, а по-народному — Артамоша. Сивий він, білобородий, ставний, вродливий на обличчя, хоч і не молодий.
— Опричникам личить горілку пити. Налийте йому горілки!
Але з Государинею — інакша річ. Тут навіть і не єврейське питання. А питання чистоти крові. Була б Государиня наша наполовину татарка або чеченка — проблема та сама лишалася б.
— Це все Шелету не терпиться, — відкашлюється Єроха. — Скрізь, братухо, встигнути хочеш.
Спалахує булька, переливається блакитно-біло-червоним прапором Батьківщини із золотим орлом двоголовим, дзвенить дзвонами Івана Великого. Сьорбнувши чаю з малиною, переглядаю новини: на північно-кавк…
— По-перше, мені не подобається, що ворожого розвідника вбивають, а не захоплюють живцем. По-друге, чому прикордонників тільки троє? Застава, як мені відомо, складається із дюжин. То нехай їх і буде …
Зирк, навпроти Університету старого когось шмагати збираються. Цікаво. Пригальмовую, підрулюю. На цьому місці шмагають інтелігенцію. На Манежній, подалі, належить земських шмагати, на Лобному — прика…
— Слово й Діло, Государю! Коли в минулому році Посольський Приказ чистили, дяк крайній, Штокман, зізнався на дибі, що Цвєтов особисто в Думі «чотири тягла» рухав, буравив засідателів! Питається, Госу…
І діло це — пристрасне, нам дуже потрібне. Від нього сили для боротьби з ворогами держави Російської додаються. І в ділі цьому соковитому своя розважливість потрібна. По старшинству слід починати й к…
Замовкаємо миттю. Такий Государ у нас: поради цінує. У цьому велика мудрість його, у цьому й велика простота. Тому й квітне під ним держава наша.
По дорозі в Донські лазні прикидаю — як справи розподілити на решту дня-вечора, як усе встигнути. Та думки плутаються, не дають зосередитись — золоті чечужки поруч у кульці плещуться! Заскреготавши з…
Горда. Замовляю докладну біографію: 32 роки, одружена з Борисом Штейном, торговцем текстилем, у той час 6 років прожила на засланні разом із матір’ю й молодшим братом, за освітою юрист, ядро характер…
Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.
Хороми гарні, рублені, шпаровані. З рушниками, кіотами, скринями, комодами, самоварами та печами кахляними. Розходимось по кімнатах. Нікого. Невже втік, гнида? Ходимо, під ліжка палиці засовуємо, вор…
Кладе кулю на підлогу камінну й першим із себе одяг знімати починає. Слуги тут зайві — самі роздягаємось, самі одягаємось.
Серце бабське — не камінь. Ідемо на крик — на кухню доріжка веде. Заходимо повільно. Роззираємось. Гарна кухня в Івана Івановича. Простора й розумно обладнана. Тут тобі і столи обробні, і плити, і по…
— У відрядженні, в Амстердамі. Давай, Ком’яго, дуй, поки нас не взули. Ти ж працював на митниці, знаєш ‘їхню кухню. Там кусень тисяч на сто, серйозна тяга. Зірветься — не пробачимо собі.
— Звідкіль же мені знати? Мабуть, у якусь полюбовницю столичну сім’я пустили, тому й не люба я вам більше. От… наклеп зводите на чесну дівчину…
МІНІСТР: Схід — японцям, Сибір — китайцям, Краснодарський край — хохлам, Алтай — казахам, Псковську область — естонцям, Новгородську — білорусам. А вже серединку — собі залишимо. Усе готове, Борисе П…
То якого біса я, питається, летів сюди? Ось Печатка: ліва долоня моя лягає на квадрат матового скла, залишаючи на ньому Малу Державну Печатку. І немає більше питань. Переморгуємося з Потрохою: 3 % на…
Артамоша кричить хрипко, пилка його верещить. Зала вибухає. У перших рядах вигуки: «Так її, суку! Так, соромітницю!»; хто хреститься й плюється, хто голосить, хто підспівує «Все мои кобели!». І ось т…
Сповзаю з полиці й потрапляю в чіпкі руки Зуфара: тепер його черга. Хапає він мене, ніби лантух, на спину собі звалює, витягає з парної. І з розгону — в купіль жбурляє. Ой, лихо мені!
— Почекай, брате Охлопе, до осені. Усіх видовбаємо.
— Чапиж матір ховає, Сірий із Воском у Кремлі в графа Савельева на нараді, а Самося-дурень в’їхав у когось зі Стрілецького Приказу на Остоженці.
Сподівався я, що уникнемо сьогодні цього, що звалиться Батя раніше. Але неухильний командир наш: після кокоий з горілкою тягне його на свердління. Ну що ж — свердлити то й свердлити.
— Чого дивишся? Чи книжок ніколи не палив?
— Діло в мене до тебе. Рахунки мої за наказом Государя заарештовані, торговельні й промислові володіння відчужені, але особисте майно залишив мені Государ.
— А дай-но я молодих послухаю, — зиркає Батя на молодь. — Га?
Мружачись на сонце, оглядаю подвір’я: комора, сінник, хлів, стайня — усе справне, добротне. Рветься пес кудлатий на ланцюзі, скавчать хорти в псарні за будинком, кукурікає півень у хліву.
Що правда — то правда. Гірше тільки в Таємному Приказі. Але туди Івану Івановичу вже й не треба. Самі впораємось. Чекають наші. Пора!
Сльози навертаються. У мене, звісно, це похмільне. Але ставний князь Собакін цілком природно носом шморгає. У нього родина велика, онуків малих багато. Здоровань-доглядач із Таємного Приказу сидить, …
— Государю, серця наші тремтять від гніву. Таньху-закуп не китайці вигадали. Ви, Государю, по доброті душевній про дружню нам Піднебесну піклуєтесь, а вороги з повітів західносибірських плетуть свої …
Підрулюємо до лівих воріт, сигналить Батя. Відчиняють ворота, в’їжджаємо до внутрішнього двору Приказу, припарковуємося, вилазимо з «меринів». І заходимо в Таємний Приказ. Щоразу, коли входжу під скл…
Слава Богу. Їсти в моєму становищі краще, ніж мовчати. Чіпляю шийку ракову, відправляю в рот, хлібцем житнім заїдаю. Государиня жує, вино попиваючи. І раптом посміхається нервово, ставить келих, пере…
— Бубоне, а правда, що тепер сірі прибутки в Торговельній закривають по колу через цілувальників?
— Коротше, замкнулись гади, а вертушку Батя заборонив використовувати — адже будинок не опальний. Газ і промені теж не можна. Ну, ми по-старовинному — до нижньої квартири: так і так, угорі вороги. По…
— А кому там тепер вино потрібне? Кіберпанки кумис п’ють!
Мовчу, до тями приходжу. Ну, а що… буває. Вирішимо питання.
— Государю! «Чотири тягла» — закон правильний, от тільки прогнули його не в той бік: справникам не ділові чолобитні потрібні, а чорні заставні! От вони на цьому законі і їдуть!
Бачу двох наших попереду на червоних «меринах». Наздоганяю, зменшую швидкість. Їдемо цугом. Повертаємо. Їдемо ще трішки й упираємося у ворота садиби дворянина Івана Івановича Куніцина. Біля воріт віс…
Щось вона мені все-таки зробила… не дуже хороше. Щось таємно… Що? Сказав же хтось сьогодні. А в кого я був? У Баті. У «добромольців». У Государині. У кого ще? Забув.
— Ніколи не думала, що просити за інших так важко.
Дорогу розчищає, як бульдозер. Мчу з останнього, поспішаю як на пожежу. Але чечужка золота — сильніша за пожежу буде! Та сильніша й за землетрус.
Урусов — до Баті? З другого боку, коли добре подумати — куди ж йому тепер соватись, голому? З Кремля його Государ вибив, ділові від нього шарахнуться, приказні — теж. Патріархія його за блуд не пригр…
І таньху-закуп допомагає китайцям, що проживають у нас, обманювати Піднебесну. Зважаючи на те, що китайців у Західному Сибіру 28 мільйонів, я добре розумію заклопотаність мого друга Чжоу Шень-Міна: м…
Слідом за Батею входять Шелет, Самое я, Єроха, Мокрий і Правда. Уся права рука Батіна. З лівою Батя в інших місцях захват давить. Та й правильно — ліве з правим у такій справі змішувати негоже.
— Китаєць і шість тягол подужає! Від цього Росії тільки прибуток буде! Треба, Государю, закон іншим числом переписувати, подать збільшувати, тоді й заставлятися не поїдуть — ніколи буде спину розігну…
Дістаю пачку «Батьківщини», закурюю. Борюсь я з цією звичкою шкідливою, басурманською. Хоч і скоротив число сигарет до семи на добу, а кинути остаточно — сил нема. Отець Паїсій відмолював, велів пока…
Згасає останній рядок. Зникає-розчиняється крамольна поема в темному повітрі. Піднімаються штори. Сидить мовчки Бутурлін. На Батю спрямовує очі карі. Озирається Батя на нас. Ясно, як день, на кого це…
Тепер там не французи тонконогі дрібочуть, а Батя наш любий у чоботях сап’янових походжає. Щопонеділка й щочетверга влаштовує він нам усім вечерю. Будинок цей вигадливий, гарний, про старовину російс…
— Слухай! — схоплюється граф. — Годі дурня клеїти! Мені не до жартів! Я майже все втратив! Але Богом присягаюсь — усе повернеться! Усе повернеться!
Показує мені голову собачу на сьогоднішній день: кудлатий вовкодав, очі закотилися, язик памороззю вкритий, зуби жовті, сильні. Годиться.
— Отак от, графе. І зважай, це голос молодняка нашого. Розумієш, що про твою пропозицію корінні опричники скажуть?
Галас, шум. Молодець Потика! Глибоко дивиться. Недарма він до опричнини на митниці далекосхідній служив. Батя від задоволення аж кулаком по столу грюкнув.
Але ж вона сина виховує, і, мабуть, щочетверга в них зі Штейном сімейні прийоми, інтелігенція оренбурзька збирається. Співають вони романси, п’ють чай із вишневим варенням, а потім — розмови ведуть. …
Завмирає зала. Я теж завмираю. Артамоша сидить на лавочці своїй увесь у помідорах. І раптом руку здіймає. Сам встає. Вигляд у нього такий, що змовкають «добромольці» як за командою. Лиш Хобот намагає…
Підкидаю кулю на долоні. Недешева забавка. Одна така кулька мою платню місячну перетягне. Шкода, що чарівні кульки ці заборонені якнайсуворіше в країні нашій православній. Та й не тільки в нашій. В А…
Веде через хороми, через кімнати й зали незліченні. Розчиняються двері самі, безшумно. І так само безшумно зачиняються. І ось — бузкова спальня Государині нашої. Заходжу. А переді мною на широкому ло…
Прозорий зникає. З ним можна було поговорити про що завгодно, хоч би й про супутники Сатурна. Пам’ять у нього в принципі безмежна. Якось напідпитку я спитав у місцевого прозорого формулу живородного …
В. Сорокін — геній «уявного експерименту» над історичними реаліями, який він з холодним розумом науковця екстраполює на найближче майбутнє, на 10–15 років, та показує своїм читачам, що їх чекає. Найб…
Співає Червонопрапорний Кремлівський хор. Потужно співає, гарно. Бринить пісня так, що сльози навертаються. Мчить «мерин» до Білокам’яної, миготять села та садиби. Сяє сонце на ялинах засніжених. І о…
Лівокрипі миттю вперед: Воск із Сірим відбили, нарешті, у казначейських підземний Китай-город, тепер усе будівництво під нами, Нечай із двома доносами на князя Оболуєва, Бубон із грошима за відкуплен…
Хрестимось ми й кланяємося. Молюсь улюбленій іконі своїй — Спасові Ярому Оку, трепечу під полум’яними очима Спасителя нашого. Грізний Спаситель, непохитний у Суді своєму. З його очей суворих сили для…
Але я принципово не згоден із циніком Мандельштамом — влада аж ніяк не «отвратительна, как руки брадобрея». Влада чарівна й приваблива, як лоно незайманої гаптарки. А руки цирульника… що ж тут вдієш …
Самсон обприскує мою голову «Диким яблуком», мовчки кланяється й виходить, — він зробив свою цирюльну справу. Відразу ж з’являється Федько. Пика його, як і раніше, пом’ята, але він уже встиг змінити …
Куля прозора, з найтоншого матеріалу виготовлена. Наповнена поживним розчином прозорим. І в розчині цьому плавають сім малесеньких (5 міліметрів) золотих чечужок. Розглядаю їх, наблизивши кулю до обл…
Поки він мене везе, дивлюсь розклад рейсів, обираю. Потрапляю на годинну перерву, проте затримую відлітаючий літак: зачекають, чорт забирай. Прощаємося з Потрохою, сідаю в літак Оренбург-Тобол, зв’яз…
Заінтригувала. Знімаю її на мобілу, даю сигнал, щоб наша служба безпеки пробила пані цю. Відповідь приходить миттєво: Анастасія Петрівна Штейн-Сотська, донька думського дяка Сотського. Матір Божа! Це…
Гарна була ідея батька Государевого, покійного Миколи Платоновича, щодо ліквідації всіх іноземних супермаркетів і заміни їх на російські ятки. І щоб у кожній ятці — по дві речі, для вибору народного.…
Потроха хвацько вирулює, виїжджає з воріт аеропорту на тракт, дає газу. Мчимо ми з аеропорту не в Оренбург, своїми пуховими хустками та красунями вузькоокими, російсько-китайськими славний, а в проти…
Розходяться стулки воріт. В’їжджаємо на подвір’я садиби Нарасковії. Обступає машину сторожа в костюмах китайських, з мечами та палицями шипастими. Усі внутрішні стражники в ясновидиці — китайці, майс…
Вильнув хвостик золотий, і зникла рибка в мені. І попливла річищем кров’яним. А з крихітної дірочки — струмочок кривавий найтоншим фонтанчиком вистрілив. Затискаю я вену, відкидаю голову на підголівн…
Ті вже зрозуміли, що будинок пропав. Підхопились, побігли, розсипались по своїх закутках, хапати нажите, а заразом — що під руку потрапить. А наші на будинок позирають: ґрати, двері куті, стіни з чер…
Усе справне в Баті — і пара гаряча, і водиця крижана. До кісток пробирає. Плаваю, до тями приходжу. Та Зуфар перепочити не дає — тягне нагору, кидає на тапчан, застрибує мені на спину й ногами своїми…
Нечутно наближаються до мене слуги ясновидиці. Ніби тіні вони зі світу потойбічного: прохолодні 'їхні руки, непроникні обличчя. Забирають у мене зброю, мобіло, каптан, куртку, шапку, чоботи. Залишаюс…
— Так ось, анохи мої світ-родимі, не для цього все. А для того, щоб зберегти віру Христову як скарб непорочний, еге? Бо тільки ми, православні, зберегли на землі церкву як Тіло Христове, церкву єдину…
Повертаю на Воздвиженку. Смикає мене мобіло трьома ударами батога: тисячник із загону «Добрі молодці» доповідає, що все готове в них до гасіння. Але хоче деталі уточнити, утрясти, обмізкувати, обкуме…
Удвох із ним — я держгіперсигналом, він жезлом — прокладаємо шлях. Вирулюю до Ільїнки, пробиваюся через Рибний і Варварку до Красної площі, в’їжджаю через Спаські, мчу до хоромів Государині. Залишаю …
Вирулюю на бульвари, потім — знову через міст Кам’яний у підземну Калузьку-2. Широка вона, рівна. Витискаю 260 верст на годину. І через вісімнадцять хвилин під’їжджаю до Внуковського аеропорту. Ставл…
Федько стоїть із підносом. Пика його, як завжди зранку, пом’ята й безглузда. На підносі традиційне для похмільного ранку: склянка білого квасу, чарка горілки, півсклянки капустяного розсолу. Випиваю …
Може. Розуміємо. Дуже навіть може. Запросто! Але тоді Урусов буде зовсім голий. Навіть дуже голий. Мудро Государ внутрішню політику кроїть, ох, мудро! З сімейного боку коли глянути — що йому пасквіль…
Заради моці державної, щоб вона була як прямо стовп із дерева тамаринду небесного? Щоб вона підпирала склепіння небесне із зірками, мать твою так, щоб зірки ті сяяли, вовки ви салаті, соломою напхані…
Значить, знову в камінній говорити будемо. Любить вона перед вогнем розмови вести. Чи — просто мерзне? Хоча на вогонь дивитися — задоволення велике. Як наш Батя каже — три речі є, на які хочеться див…
Червоний промінь прицілу впирається мені в лоб. Я посміхаюсь.
Вода наповнює ванну, спінюється повітрям, вирує довкола мого тіла. Горілка всередині, піна ззовні поступово повертають мене до тями. За чверть години бурління припиняється. Лежу ще трохи.
Впускає мене Коляха до зали. Неширока вона, з низькою стелею. Але затишна, звична, обжита. Посередині — купіль кругла.
Випиваємо до дна. Кагор — не шампанське, швидко не вип’єш.
А тому, що — не дали б збільшитись! Приказні! Он воно що!
У разі чого — і свого порішать, не вагаючись.
— Завели — відкуп, відкуп… Якого біса мені копати під відкупи? Там палицю не зрубаєш, а ґуль наб’єш…
— Загалом і в цілому — було гарно, — підсумовує Батя. — Правильні рибки!
В Успенському соборі, як завжди, темно, тепло й урочисто. Горять свічки, блищать золоті оправи ікон, димить панікадило в руці вузькоплечого отця Ювеналія, лунає тонкий його голос, басить чорнобородий…
Батя робить паузу, втягує в ніздрю свою добрий понюх кокоші білого й відразу ж запиває горілкою. Ми робимо те саме.
Киваю, намагаючись бути стриманим, недбало кидаю пакет на вільне сидіння, закриваю вікно. Козлова йде. Від’їжджаю, вирулюю на Тверську. Біля Московської Міської Думи стаю на червону стоянку для держа…
— Зрозумів, — киваю я, прибираю Батю, умикаю Посоху. — Чув?
— Здібний хлопець. Буде на нас працювати… — Схиляється Батя, всмоктує білу смуту через свою трубочку кістяну. — Він тут про Государя написав здорово. Хочете послухати? Ану, набери його, Трохиме.
Бере Парасковія сорочку молодого сотника Кремлівського полку Михайла Юхимовича Скобла, кладе її в олію. А чашу слугам віддає. От і все діло.
— Шаньтоу, завод «Червоне Багатство», 380-6754069.
Не сперечаюся з нею. Остерігаюся. Вона завжди права. Розгнівається — їй людину втришия вигнати нічого не варто. А мені — діло важливе зробити треба.
— Не богохульствуй! — уриває його голос Баті.
— Так. Значить, нікому зі мною поснідати… — зітхає Государиня, беручи із золотого підноса новий келих із шампанським. — Гаразд, ідіть усі…
— Вибачай, Батю, лихий попутав, не стримався…
І зразу ж до мене яточник підвалює — з борідкою акуратною, у каптані акуратному, з акуратними манерами. Ятка в нього нагрудна, книжкова, ясна річ.
Рев захвату. Слава Богу! Дочекалися злодюги західносибірські!
М’якотілість, звивистість, ненажерливість, сліпота — ось що ріднить їх з червою нікчемною. Від неї відрізняються ліберали наші тільки багатослів’ям, яким, ніби отрутою та гноєм смердючим, бризкають в…
— Не знаю, Государю… Може, через ненависть до Росії.
Закидає Артамоша білу голову свою назад, очі заплющує, плечима ставними знизує. Співає пилка його. А народ у залі вже дійшов — сірника кинь, враз спалахне. У передніх рядах старі шанувальники Артамош…
На будинку «Дитячого світу» велетенське скло з рекламою живою: байкові онучі «Святогор». Сидить на лавці кучерявый молодець, дівиця-краса в кокошнику опускається перед ним на коліно з новою онучею в …
Схиляється Батя над рукою моєю, як той Саваоф. І прикладає кулю божественну до набряклої вени моєї. Бачу, завмерли рибки, гойднулись в акваріумі своєму. І одна з них кинулась у бік вени, кулею притис…
Спираюся, встаю. Від Федька зранку пахне гірше, ніж увечері.
— Як скажете, пане мій… — зітхає вона мені у вухо, гладить чоло.
— Красиво. Особливо — низ, із драконами… Я теж хотів довкола шолома табун диких коней пустити, а колун перечити став: зруйнує композиційну рівновагу, мовляв.
— Не до смерті! — як завжди, попереджає голос Баті.
— Мене, любий мій, хвилює — чи правда все те, що написано в поемі цій?
— Скажи Государині, що сьогодні вранці причепиться до її серця серце Михайлове.
— Панове, вважаю розмову закінченою, — каже дяк, а сам — за серце.
— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.
Приємно потягувати сичуаньське шампанське, відчуваючи, як всотується в стінки кишки прямої здорове опричне сім’я.
— Ваш літак вилітає за двадцять одну хвилину. Вартість квитка — 12 карбованців. Час у польоті — п’ятдесят хвилин. Як будете платити?
— Ну, що ж ви примовкли? — посміхається пан наш. — Без мене діла не буде?
— Клавдіє Львівно, голубонько… — схиляється над нею балерина.
Особливе місце в книзі посідає розділ «Недоїдки великого». На другому каналі — двадцятип’ятирічний ювілей виставки «Обережно, релігія!». Медаллю «Потерпілим від РПЦ» нагороджують якусь стару, учасниц…
Киваю, встаю. І починаю хвилюватися: тепер і про своє спитати не гріх. Але від Парасковії нічого приховати не можна.
— До вечора збере. І… серцем відчуваю, Батю, зараз вона мені винесе акваріум.
Люблю я ноги бабські, особливо стегна та пальці. У дружини Івана Івановича стегна бліді, з холодком, а пальчики на ногах ніжні, гарненькі, з нігтиками пещеними, рожевим лаком покритими.
А сигарети ж бо й скінчилися. Гальмую біля «Народної ятки».
— Я бачу явний елемент безсоромності. Хоча річ актуальна і зроблена з «вогником».
Он воно як… Росія. Коли — Росія, я очі додолу зразу опускаю. У вогонь дивлюсь. А там горять «Ідіот» і «Анна Кареніна».
— Заспівайте-но мені про степ та про орла.
Мовчить граф Урусов, міцно стуливши вузькі губи. Рот у нього, як у жаби, широкий надто.
Одне слово: милостивий Государ наш. Ну, і слава Богу…
— Мав я півгодини тому розмову з Чжоу Шень-Міном. Друг мій, володар Піднебесної, стурбований становищем китайців у Західному Сибіру. Ви знаєте, що після того, як наклав я указом своїм заборону на пер…
— Добротою Государевою прикордонні хижаки живляться.
— Справи ваші знаю. За службу дякую. На вас сподіваюся.
Солодше, ніж рубати голови самим ворогам.
Усі ми один з одним завжди на «ти», одна родина опрична. Хом і разів у півтора я за Потроху старший.
— Сатані кадите, опричники. Диявол навчив людей курити тютюн, щоб люди куріння робили йому. Кожна сигарета — фіміам на славу нечистого.
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Коростильов турбує, — оживає голос старого дяка з Посольського Приказу, і відразу ж біля мобіли в повітрі зринає його вусато-стурбована пика.
— У Воєнному Приказі, Государине. Нині ювілей Андріївського корпусу.
— Придавили одного, а вивели десять. Кров кров’ю не покриється. Кров на крові закриється. Закриється, знеможе, упріє — переможе. Загоїться кіркою, обернеться міркою, прорветься, розтане, новою кров’ю…
І нікуди від цього вже не дінешся. І слава Богу…
Тепер до Стрітення — жодних свят, суцільні будні. Справи треба робити. «Хай воскресне Бог і розсіються вороги його…» — читає отець Ювеналій.
— Доброго здоров’я, Государине Тетяно Олексіївно.
— Андрію Даниловичу, — у вікно вона простягає мені пластиковий пакет з китайської закусочної. — Гроші будуть до 18.00. Я подзвоню.
Зволікаю, проїжджаючи по Ординці. Скільки тут китайців.
— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.
— Я тебе питаю — ти будинок цей підпалив?
— Тепер не має значення, Ком’яго. Головне — у тебе Печатка.
— Артамоша! Це дружини дворянські, що мені заздрять, юродивих підмовляють, а ті народ каламутять. Від дружин дворянських через юродивих у народ вітер крамольний дме. Нікола Волоколамський, Андрюха За…
Тремтить стеля склепінчаста. А в купелі — шторм дев’ятибальний.
— У нас, Парасковіє Мамонтівно, тільки шкідливі книги палять. Сороміцькі та крамольні.
— Серйозна пропозиція, — примружується Батя, обводить нас поглядом. — Обговорити доведеться. Ну, хто?
— Ну й славно… — витирає вона бризки піни з обличчя.
— Так, Государю. Зрозумів. Зараз же будемо, Государю.
— На китайських «боїнгах» літаємо, — вставляє Пороховщиков.
— Шагуа! — хлюпає у відповідь Агафія.
— Ну, люблю я молодих гвардійців. І що з того?
— Скажіть, панове, а сірководень, яким бздять наші доблесні воїни, горить?
Розбудив Государ у нас не тільки гордість за свою країну, а й жаль до тяжкого минулого її. Стоять трійко дітей руських, простягають до нас руки з минулого, з приниженої й ображеної країни. І не можем…
Виходить Посоха на ґанок: губи розкотив, ледь слина не крапає, очі посоловілі, прутень свій багряний, натруджений ніяк у ширінку запхати не може. Стоїть розчепірою, заправляється.
— Добре, спи далі, Філько! — вимикає його Батя.
Тільки сім місяців живу в ньому, а відчуття таке, ніби народився і виріс тут. Раніше маєток належав товаришу міняйла з Казначейського Приказу Горохову Степану Гнатовичу. Коли він під час Великої Чист…
Дивиться у вогонь. А там горить книга Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот». Зайнялася з країв, обкладинка вже димиться. Знову робить ясновидиця знак слузі. Кидає він у вогонь іще одну книгу: Лев …
— Ком’яга слухає, — притуляю холодне мобіло до сонно-теплого вуха.
Сідаю в крісло перед каміном. Вона опускається на свій стілець із темного дерева. Киває слузі. Той бере книгу з купки, кидає у вогонь.
— Пане опричнику, дякуючи вам російські жінки давно звикли до крові. До малої й до великої.
Тимоха спритно пристібає голову до бампера «мерина», мітлу — до багажника. Прикладаю долоню до замка «мерина», дах прозорий вгору підіймається. Всідаюся на напівлежаче сидіння з чорної шкіри. Пристіб…
— На Масницю Государ спортсменів обдаровувати буде: гирьовикам — по «мерину» водневому, городошникам — мотоцикли курдючні, бабам-лучницям — по шубі живородній…
— Нянька сиром отруїлась, рвало її жовчю. Танька проситься в середу до своїх на хрестини. У ванній знов голчастий душ підтікає, я вже послав по Мережі виклик. І треба б голову собачу затвердити на за…
Беру пігулку, на вигляд непоказну зовсім. Кладу в рот, а пальці вже тремтять, а коліна вже підгинаються, а серденько вже молотом неспокійним стукає, а кров уже в скроні ломиться, як опричники до сади…
Киваю. Масло коров’яче я люблю. Особливо, коли його на гарячий калач намажеш, а потім на нього згори — ікорки білугової…
Ловить вірний «мерин» мій шведську радіостанцію «Парадигма» для наших інтелектуалів-підпільників. Сильний ресурс, семиканальний. Проходжуся по каналах цих. Сьогодні в них ювілейний випуск: «Російськи…
Зустрічає мене біля літака Потроха: молодий, червонощокий, кирпатий, із чубом перезолоченим. Сідаю в його «мерина», і як завжди відчуття таке, що це моя машина. Dcji vu. Машини в опричників у всіх од…
Та-а-к. Турбіна «рідна». З техоглядом не виходить. Складно стало працювати на Дорозі. Раніше ці трейлсри просто калічили: то шину проколють, то стукнуть, то водилі в харчевні до локшини дурі підсиплю…
Плавно рухається вона, ніби на ковзанах по льоду ковзає. Підходить зовсім близько, завмирає. Дивлюся в обличчя її. Незвичайне це обличчя. Іншого такого нема в усій Росії. Не жіноче воно й не чоловіче…
Дорога! Потужна це річ. Іде вона з Гуанчжоу через Китай, повзе через Казахстан, через Південні Ворота в Південній Стіні нашій, потім — через Росію-матінку й до самого Бреста. А там — прямісінько до П…
— Я не великий любитель лазні. Розмова в мене до тебе термінова, зволікання не терпить. Усамітнимось?
Замовкла вона, у вогонь дивиться. Мовчу і я. Перед нею завжди якась боязнь у душі прокидається. Я перед Государем так не торопію, як перед Парасковією.
— Ну, розкажи, що там у вас у Москві коїться?
— А я й не змушую вас нікого допитувати. Я просто хочу знати — чи правда все те, що там написано?
У Самосі очі чорняві бігають, кулаки стиснуті. Єроха жовна ганяє по вилицях широких, поскрипує зубами. Мокрий своїми баньками з-під брів навислих так витріщився, ніби просвердлити мене хоче. Останньо…
— Вибачай, Батю, але здається мені, що негоже нам мерців прикривати. Бо ж мертвому байдуже — чи є над ним дах, чи нема.
— Знаю, — невдоволено бурчу, хоч, якщо чесно — забув.
Сплітаємося в обіймах братніх. Міцні руки міцні тіла обхоплюють. Цілуємо один одного в уста. Мовчки цілуємо, по-чоловічому, без бабських ніжностей. Цілуванням одне одного розпалюємо й вітаємо. Банщик…
І миттю в повітрі кабінету виникають 128 облич письменників. Усі вони в строгих коричневих рамочках і розташовані-вишикувані акуратним квадратом. Над квадратом цим висить трійко більшеньких: сивоборо…
О, божественна мить входження золотої рибки до річища кровяного! Незрівнянна ти ні з чим земним і схожа лиш на насолоду прабатька нашого Адама у кущах райських, коли їв він плоди небачені, для нього …
Велика зала вся заповнена, як завжди. Сидить тут уся московська опричнина. Сяють люстри, горять свічки на столах, золотяться чуби, хилитаються дзвіночки. Славно! Заходжу з низьким поклоном, як і нале…
І що вони там розгледіти хочуть? Смерть свою?
— Тато у войнушкіних! — Андрюша витягає з кобури іграшковий пістолет, цілиться в мене. — Тью-у-у-у!
Ну що ж, непогано. Надто емоційно, як і завжди в Сиркова, зате справді — виразно. Правий яточник. Треба купити книжульку — сам спершу прочитаю, потім Пососі подарую, щоб він цю поему замість сороміць…
Цим Кільцем і стягнув Государ хвору, гнилу країну, яка розвалювалась, стягнув, ніби ведмедя пораненого, що кров’ю-сукровицею стікав. І зміцнів ведмідь кісткою й м’ясом, залікував рани, нажив жиру, ві…
Лик Государя з’являється в повітрі кабінету. Краєм ока помічаю золоту, переливчасту рамку довкола любого вузького обличчя з темно-русявою борідкою й тонкими вусами. Випрямляємось.
Злістю і скреготом зубовним захлинаються ліберали після славнозвісного 37-го Указу Государевого про кримінальну відповідальність з неодмінним публічним тілесним покаранням за нецензурну лайку в грома…
За великим рахунком, за державним — не пощастило Государеві нашому. Не пощастило страшенно. Одна темна пляма в Новій Росії нашій — Государева дружина. І пляму цю ніяк не змити, не заліпити, не вивест…
— Государю, я так думаю: коли буде шість тягол або ж вісім, тоді ось що статися може: родини в китайців великі, почнуть вони ділитися й дробитися, і будуть прописуватись по двоє та по троє, щоб подат…
— Послухай, Борисе. Ми з тобою не діти. Який мрець? Яка кришка? Ну, потрапив я Государеві під гарячу руку, але ж це не назавжди! Государ знає, скільки я зробив для Росії! Рік пройде — пробачить він м…
На площі я підходжу до свого «мерина». Козлова підходить слідом. При денному світлі найкраща в Росії Жизель ще більш субтильна й непоказна. Вона ховає худеньке обличчя своє в розкішний песцевий комір…
З раннього дитинства чую я слова ці. Але що вони означають — так досі й не збагнув. А ось що таке «Бояриня Морозова» — як дізнався в п’ятирічному віці, так і досі знаю. Усе це «сучасне» мистецтво не …
— Украй духопідйомна поема, пане опричнику, — акуратним голосом каже яточник. — Такий виразний образ Государя, така жива мова…
Накриває язик мій тріпотливий пігулку, наче хмара храм, що на пагорбі стоїть. Тане пігулка, солодко тане під язиком, у слині, що хлинула на неї, як та річка Йордань, коли навесні розливається. Калата…
Кінець — ділу вінець. Зробив діло — молись сміло.
Далі — День Сьогоднішній. Чаша повна, щедротна. Ансамбль імені Моїсеєва танцює танцями всіх народів великої Росії. Тут і татарський плавний танець, і козацька завзята круговерть із шаблями наголо, і …
— Усе-таки як славно знищувати ворогів Росії! — бурмоче він, дістаючи пачку «Батьківщини» без фільтра. — Чингісхан казав, що найбільше задоволення в світі — перемагати ворогів, плюндрувати їхнє майно…
Серйозні люди, державні. Дивимося концерт святковий, майбутній. Потужно він починається, розкотисто: пісня про Государя стрясає напівтемну залу. Гарно співає хор Кремлівський. Уміють у нас на Русі сп…
Б’є годинник у залі північ. Кінець трапезі опричній повечірній. Устаємо всі. Громогласно дякує Батя Господові за їжу. Хрестимось, кланяємося. Прямують наші до виходу. Але не всі. Залишаються ближні, …
— У Підмосков’ї в мене маєток, у Переяславському повіті й під Воронежем, у Дивногір’ї. Ну й будинок на П’ятницькій, ти там бував…
На подвір’я виходимо. Від Білої палати до Червоних Государевих хоромів — рукою подати. Але повертає Батя до наших «меринів». Значить — не в Кремлі розмовляти будемо. Сідаємо в машини. Батин «мерин» н…
— Тамтешні управи черв’яками кишать! — обурено трясе золотим чубом Правда.
Чекаю на Государиню нашу в малій їдальні. Честь мені небачена випала — розділити ранкову трапезу з пані нашою. Снідає Государиня ввечері зазвічай якщо не з Государем, то з кимось із Внутрішнього Кола…
Субтропічне повітря тепер у Сибіру дорого коштує, — женуть обсяги з цим повітрям. Женуть із Піднебесної якісь приставки зі згорнутими бажаннями. Загадка! Слава Богу, нинішня справа простіша.
— Ось що, князю, — веде далі Государ. — Діло це сімейне.
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу, — кланяється він.
Ще трішки — і зала вибухне. Відчуваю, що сиджу на діжці пороховій. А «добромольці» всі мовчать, барани…
— Та я-то завжди готовий, Батю, а ось наші в дурні пошились.
— Государю, ми не маємо права допитувати членів родини вашої, — каже Батя.
Хреститься Батя. Хрестимось і ми. Нюхаємо. Запиваємо. Крекчемо.
Тут і Батя, і Єроха, права рука його, і Мосол, рука ліва. І корінні всі, зі мною включно. І кістяк основний. І молодь. Тільки Государя нема. Зазвичай по понеділках робить він нам милість — приходить …
На райське блаженство схоже лежання в м’яких лонгшезах-лежаках після опричного злягання. Світло ввімкнене, шампанське у відрах на підлозі, ялинове повітря, Другий концерт Рахманінова для фортепіано з…
— Відпочити б слід, — Потроха чеше свій чуб перепозолочений, збиває шапку соболину на потилицю. — Поїхали в лазеньку.
«Зірки гасити — не мед водою розводити», — любить Батя наш казати. І то правильно — важливе це діло, державне. Але вправності вимагає, підходу особливого. Розумне діло, одне слово. І розумних виконав…
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
— Пані, опричнина творить Слово й Діло Государеві.
— Це не подарунок. Ми з тобою люди ділові. Я вам будинок, ви мені дах. Опала мине — ще додам. Не скривджу.
І маю сказати — добре горять. Узагалі, книги добре горять. А вже рукописи — як порох. Бачив я чимало вогнищ із книжок-рукописів — і в нас на подвір’ї і в Таємному Приказі. Та й сама Письменницька Пал…
ГОЛОВА (озираючись): Щось лячно, Сергію Івановичу…
— Гойда! Гойда! Гойда! — валом дев’ятим проноситься залою.
Люблю ж її за характер, за силу й цілісність, за непохитність. І за… білі, ніжні, незрівнянні, безрозмірні, розкішні груди її, бачити які мені часом, краєчком ока, слава Богу, щастить. А несподівані …
Слава Богу, не помутніло дзеркало це, не потемніло від часу.
Спалахує світло: відчиняється передбанник. Зустрічають нас троє Батиних банщиків — Іван, Зуфар і Цао. Літні вони, досвідчені, довіряють їм. Різні вони й за характерами, і по крові, і за звичками лазн…
На крики дитячі, як на блешню, дружини дворян і ловляться: не витримала дружина Куніцина, заголосила у схованці своїй.
У темряві зали зринає худорлявий чоловік в окулярах і толстовці.
Га? Москвою (любострасно примружує очі): Вдумайся, рідний! Уся Москва в нас отут буде (показує пухку долоню)! Ну, підпишеш?
Іще дні опричні бувають: святковий, багатий, гарячий, видатковий, збитковий і кислий. Молоді сидять, слухають, ума-розуму набираються.
Знітилась челядь. Сиволапий за пику різану схопився, крізь пальці — крівця жебонить.
Справивши велику й малу нужду, залажу в джакузі, вмикаю програму, відкидаю голову на теплий, зручний підголівник. Дивлюся в стелю на розпис: дівки збирають вишні в саду. Це заспокоює. Дивлюсь на діво…
— Пробач, Ком’яго, лихий попутав, — бурмоче Посоха.
— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.
Відчиняють двері куті. Виходжу на подвір’я. День сонячний видався, з морозцем. Снігу за ніч підсипало — на ялинах, на паркані, — на вежці сторожовій. Гарно, коли сніг! Він сором земний прикриває. І д…
Побудувався у двох місцях. Знайшов вищих заступників. І тут би йому жити та поживати, та в славі народній купатися, так ні — попали віжки під хвіст Артамоші. І став він обличителем норовів. Та й не п…
Перша — із блазнями-скоморохами розібратися, затвердити новий номер концерту святкового.
— Заздрісні вони, бо раби. Підйолдикувати вміють. А посправжньому нас, владних, не люблять. І ніколи вже не полюблять. Нагода випаде — на шматки розірвуть.
— Слухай, Ком’яго, а чого цей Олегов завжди з такою сумною пикою? У нього що — зуби болять? — питає мене Батя.
Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.
— Що ж ти читаєш, бешкетнику? — шльопаю Посоху книгою по лобі. — Батя побачить — з опричнини витурить тебе!
Артамоша розплющує очі, робить паузу, обводить залу своїм пильним поглядом. Пилка його повискує.
З півслова збагнув усе вірний Трохим: розмахується й обушком — по персню. Тільки бризки алмазні навсібіч.
Перламутром. Застигає, застигає, застигає, застигає скульптурою красивою. Прекрасною. Чудовою. Неповторною. Благоподобною.
— А тепер на чому ж він поїде? — питає Єроха.
— Іване Івановичу, відчиняй. Відчиняй по-хорошому!
— Авдотья Петрівна особисто сракою своєю здоровенною ламала унітази, от тобі хрест…
— Ми підемо, Терентію Богдановичу, — Батя князеві руку простягає. — Письменники — ваш клопіт.
Мовчить Государиня. П’є шампанське. Зітхає. Так, що піна у ванні погойдується.
Замовкає Бутурлін, перезирається з Батею. Жовнами ходять широкі вилиці Баті.
— Спасибі вам, опричні! — лунає голос його залою.
— Я з вас дух сороміцький, смутний виб’ю! — погрожує нам Батя. — Хто вуста матом поганить — той в опричнині не затримується!
Китайська в Государині нашої доволі-таки старомодна…
Глядь — а в молодих у руках ножі з’являються. Оце ось новина. От тобі і ясний пень! Чому я не знав? Каюк графові? Відмашку дали?
— Будинок на П’ятницькій, — примружується Батя. — За що такий багатий подарунок?
Гарно. Але сонечко вже сідати почало. Ще годинка — і стемніє. Проїхали верст із десять. Повертає наш «Чжу-Ба-Цзе» на польову дорогу засніжену. Мій столичний «мерин» тут відразу сяде. А «кабанові» хоч…
Кремлівська зала концертна завжди в мене захват викликала. І коли двадцять шість років тому я тут уперше з батьками моїми покійними опинився на «Лебединому озері», коли їв млинці з ікрою червоною в а…
— Голубе, книги мають бути тільки ділові: із теслярської справи, із пічної, із будівельної, із цегельної, із корабельної, із механічної, із ткацької, із шацької, із токарної, із ливарної, із трошної …
Зате любить пильнувати складну й відповідальну Справу, змови викривати, шпигунів-зрадників виловлювати, крамолу виводити.
— Без думських дяків не ввійдете, душогуби! — лунає з динаміка.
Зводиться Батя першим. Наближає до себе Воска. Вставляє Воск у Батину сраку прутня свого. Крекче Батя від задоволення, шкірить у темряві зуби білі. Обнімає Воска Шелет, вставляє йому змазаний ріг сві…
На моїй бульці — тигри в клітках, радянські куховарки, а я ‘їх геть не бачу. Тут поруч — жертва держави Російської сидить. Як же з нею вчинили? Прізвища навіть не змінила, взяла подвійне.
— Гарна, стерво! — Охлоп спльовує, зсовує на потилицю магерку.
Обливає мене Зуфар водицею, передає Цао. І от уже я в обмивальній напівлежу, у стелю розмальовану дивлюсь, а китаєць мене миє. Ковзають м’які та швидкі руки його по моєму тілу, втирають піну запашну …
А книжечка — зачитана до дір, засмальцьована, ледь сало зі сторінок не скрапує.
Заходимо всередину. Спокійно заходимо. Тепер уже поспішати не варто.
Тракт тягнеться через переліски, потім заповзає в тайгу. Їдемо мовчки. Стоять довкола сосни, ялини та модрини, снігом укриті.
Але рибки… це вище за всі кокоші-герасими, разом узяті. Вони як райдуга небесна — прийшла, порадувала й пішла. Після райдуги чечужної похмілля й ломки немає.
А хліб-батечко? Руський хліб у руській печі пекти треба — це вам останній жебрак скаже.
Мудро, ох і мудро ж вигадав Батя з гусінню. До неї всі на пари розбивалися, через що вже тінь розбрату небезпечного на опричнину лягала. Тепер же парній насолоді край покладено. Разом працюємо, разом…
Стоячи в опочивальні, проводжаю поглядом широку Государиню нашу.
— Та й не треба тепер… — Батя позіхає, показує здорові, міцні зуби. — Його й без крамоли валити можна. Голий він. Тільки ось що: сім’ю не калічити, зрозумів?
— Буває, — відкушує вона від грінки з ікрою й запиває вином. — Їж.
— Ось так, земляче, — говорить Мишаня. — Красне письменство — це тобі не мотоцикл!
— Ох, смерть… — відкидає Государиня голову свою на чотири подушки.
— Андрію Даниловичу, Коростильов. Прийом албанського посла переноситься на завтра, на 14.00.
— Страшенно. У мене немає інших подруг. Ви ж знаєте звичаї нашого театрального світу…
— Осень, осень, жгут корабли-и-и-и… Молодий, ти де коловся?
— Зрозуміло. Тепер скажи чесно: ти цей будинок навмисно підпалив?
— Слухай сюди! Вашому хазяїну все одно не жити!
Вганяю прутня йому по самі яйця багряні. Нечай навіть не крекче: звик, опричник корінний. Обхоплюю його міцніше, притискаю до себе, лоскочу бородою. А вже до мене Бубон прилаштовується.
Кладу мобіло на тумбу. Якого біса посольський дяк нагадує мені про пильність? Ага… тепер же посольські справляють обряд обмивання рук. Забув… Не розплющуючи очей, звішую ноги з ліжка, струшую головою…
Набирає Трохим номер, з’являється неподалік заспано-перелякана пика в окулярах.
— Ось вони, пси кремлівські! — голосно каже Артамоша й показує на середину зали червоним пальцем.
У Москві вечір. Їду із «Внуково» в місто, вмикаю радіо вороже.
Серія «Карта світу» заснована у 2010 році
Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.
І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.
Заходимо в купіль. Закипає вода бульками повітряними довкола нас. По яйця поринає Батя, по пояс, по груди. Входить уся гусінь опрична в купіль. І зупиняється.
Обертаюся. Іде до мене ясновидиця Парасковія на незмінних своїх милицях, що синім світяться, тягнучи ноги тонкі по підлозі, втупившись у мене непорушно-веселими очима своїми. Шурх, шурх, шурх. Це ног…
— Дочка Государя, Анна Василівна, подала на розлучення з графом Урусовим.
— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.
Під’їхавши, опускаю скло, закурюю. Народ розступається, щоб мені видніше було: поважають нас, опричників. На помості дерев’яному стоїть Шка Іванов — відомий кат московської інтелігенції. Тут він пост…
Поярок записав це в Таємному Приказі, коли катували далекосхідного воєводу. Ця музика розбудить і мертвого.
— Государине, це жменька злісних відщепенців.
— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.
Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.
— Не закачають її до смерті? — питаю, гасячи недопалок об лавку.
— Слава Богу… — відригує Батя китайською вуглекислотою.
— Це не безсоромність, пане опричнику, а здоровий армійський гумор, який допомагає нашим стрільцям нести сувору службу на далеких рубежах Батьківщини.
Заходить із передбанника до нас граф. Простирадло на ньому як тога римська накинуте. Кремезний граф, білотілий, тонконогий.
З’являються в повітрі світляні ієрогліфи підтвердження.
До кабінету начальника Таємного Приказу князя й близького друга Государевого Терентія Богдановича Бутурліна. Заходимо в кабінет — першим Батя, потім ми. Зустрічає нас Бутурлін. Батя з ним за руку віт…
Прилаштує він малечу, не дасть пропасти, виростить чесними громадянами великої країни.
По очах її бачу — дістала. У мене відразу — поштовх крові, серцебиття.
— Зрозумій, дурню, ми ж охоронна зграя. Повинні розум тримати в холоді, а серце в чистоті.
Засупонивши кулю з рибками під каптан у кишеню куртки поглибше, входжу. Воротарі низько кланяються. Нашу залу Батя вже замовив. Даю зняти із себе каптан чорний, проходжу кори дором склепінчастим. Цок…
Розплющую очі. Нічник освітив обличчя Анастасії заплакане.
Поглядаю, що інші дивляться: китайці — «Річкові заводі», ясна річ, а пані… о, цікаво… — «Велика Російська Стіна». Ніколи б не сказав із вигляду цієї пані, що полюбляє вона таке кіно. «Велика Російськ…
— Андрію Даниловичу, я геть замучилася за цей тиждень… — Вона дістає пачку дамської «Батьківщини», закурює. — Якась приреченість із цією справою. Виходить, що я нічим не можу допомогти своїй подрузі …
Обливає Цао водицею прохолодною з липової ряжки, допомагає встати. Бадьорість і готовність охоплюють після китайського миття. Проходжу до головної зали. Тут поступово всі збираються, через російсько-…
Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…
— Государю, здається мені, що «чотири тягла» — правильний закон. Одне в ньому незрозуміло — чому «чотири»? Звідки взялася цифра ця? А чому — не шість? Чому — не вісім?
— Згоден щодо складу прикордонників. Номер потрібний, злободенний. Та елемент безсоромності є. А Государ наш, як відомо, бореться за цнотливість і чистоту на сцені.
— Так… а це що тут? — у куточку ятки помічаю підручник Михайла Швеллера зі столярного виховання для церковнопарафіяльних шкіл.
— Слово й Діло! Добре! Слава Богу, Государю!
— Спасибі, Парасковіє Мамонтівно. Гроші будуть, як завжди.
З кораблем сподобалось… як вони з ілюмінаторів лізли, стрибали у воду!
— Правильно кажеш, Антоне Богдановичу! Вони до нас у Сибір понаїхали, а ми ще маємо про їхні податі думати! Нехай нам більше платять!
Стараються молоді, рвуться один одному в сраки тугі. Допомагають їм банщики темні, спрямовують, підтримують. Отпередостанній молодий скрикнув, останній крекнув — і готова гусінь.
— Краще в моїй, — показую свою долоню «мерину», він слухняно відкриває скляний дах.
Секунд п’ятнадцять минає, і праворуч від лику Государя у фіолетово-синій рамочці з’являється невелике зображення графа Урусова. Зі змарнілого, важкого обличчя графа зрозуміло, що вже читав він поему …
— Крамолу йому вночі не зуміли підкинути.
— У всіх свої смаки, пане опричнику. Згадайте романс «Мне все равно — страждать иль наслаждаться».
— Горілочка житня із золотим і срібним пісочком, ікорка осетрова шанхайська, баличок тайюаньський, груздики солоні й у сметанці, холодець яловичий, заливний судачок підмосковний, окіст гуандунський.
— Ви гадаєте, що російські жінки бояться крові?
— Зараз дізнаємось, — Бутурлін підходить до столу, сідає в робоче крісло. Дає команду голосом: — Письменників до мене!
— Кожен по мішку барахла взяти може! Дві хвилини даємо!
Приємно дивитися на сад райський, коли тебе миють. Прокидається в душі щось давно забуте, салом часу заплиле…
— Аж ніяк. Просто в цій фільмі багато крові.
Двері відчиняються, лунає шурхіт. Прийшла.
І не крик це, і не скрегіт зубовний, а діє — як щипці розпечені.
Лежу, очі заплющивши. Чекаю своєї черги, пару вдихаючи.
Що правда, то правда — три «роллс-ройси» були в Урусова: золотий, срібний і платиновий.
Козлова поспішає за мною. Ми мовчки покидаємо будівлю через службовий вхід.
Виходить, що наділи вони обробляють, а платять податки тільки за шабашення, оскільки дружини 'їхні та діти числяться на наділах шестимісячними захребетниками. Отже, подать їхня всі шість безтяглих мі…
Кланяються низько. Киваю їм, проходячи. Риплять мостини.
— На кульгавій козі електричній! — відповідає Замося.
А Європі гнилій такі кульки не по зубах — тамтешні кіберпанки дешевій кислусі перевагу надають. Наш Таємний Приказ уже чотири роки відловлює рибок цих. Але пливуть вони до нас, як і колись, із Китаю …
Вона замовкає. Дивиться на мене великими вологими очима.
Позираю в залу краєм ока, придивляюся: «добромольці» в центрі засіли. У перші ряди їх артамонівці не пустили, ясна річ.
Несуть її. Пора й крапку ставити. Поглядають опричники на будинок: багатий, добра повний. Але, коли садибу на злам за Государевим указом списують, грабувати не можна. Закон. Усе добро — Государевому …
Клопочеться Потика біля кокоші, нарізає смуги. Хотів був спитати, чому графом молодь займалася, а ми, корінні, і не відали нічого. Не при справах ми, чи що? Довіру втрачаємо? Але — стримуюсь: по гаря…
— Нагору його, — киває Батя банщикам. — Воду змінити.
Ух ти, матір Божа! Серце зойкнуло: чи не привиділося? Ні!
— Як накажете, Государю. А що з пасквілянтом робити?
Із темної світлиці визирає Анастасія: червоно-білий сарафан, руса коса на правому плечі, смарагдові очі. З розчервонілих ланіт видно: хвилюється. Опустила очі додолу, вклонилася стрімко, струснувши в…
— А коли горить, — веде далі князь, вус підкручуючи, — тоді чого Європі боятися нашого бзда?
Роботи багато було… Горохова тоді, як і годиться, спочатку мордою по гівну потягали, потім рот асигнаціями набили, зашили, у сраку свічку вставили та на воротях садиби й повісили. Родину чіпати було …
Відчуваю пальцями прохолодну гладеньку кулю. Ніжно обнімаю її пальцями, заплющую очі: акваріумі Давно, ой давно-давно не тримали мої пальці пречудової кулі. Майже чотири доби. Жах…
— Завтра, — бурмочу, свинцеві повіки заплющуючи.
— Молоко коров’яче — співає добряче: на серці побуду, знайду отруту, розведу водою, накрию собою, помолюсь теляті, моєму дитяті, телячі кості завітають у гості, кісточки білі, на витівки вмілі, прогр…
Везе мене додому на моєму «мерині» водій казенний. Напівлежу в напівдрімоті. Миготить Москва нічна. Вогні. Миготить Підмосков’я запівнічне. Ялини-дахи.
Уже сорок хвилин минуло, а Государині все нема. Довго робить вона ранковий туалет свій. Сиджу, думаю про пані нашу.
— Стривай! А давай поєдинників виберемо! Як ваш подужає — підете живі-здорові зі своїм добром! А як наш подужає — все ваше нам дістанеться!
Під’їжджаю до особняка. А там уже все червоне-червонісіньке від наших «меринів». Як ті сонечка довкола шматка цукру, скупчились вони довкола особняка. Встаю, вилажу, підходжу до ґанку з каменю точено…
І ось дійшли до головного. Новий номер на злобу дня: «Накось, выкуси!»
Тримає Батя мізинці замком, підморгує. Кому треба — бачить знак цей. Оце так новина! Адже лазня по суботах, та й то не кожної… Закалатало серце, глянув на Шелета з Правдою: для них теж новина! Вовтуз…
— На китайських ліжках дітей робимо! — вигукує Потика.