Відчуваю пальцями прохолодну гладеньку кулю. Ніжно обнімаю її пальцями, заплющую очі: акваріумі Давно, ой давно-давно не тримали мої пальці пречудової кулі. Майже чотири доби. Жах…
Під’їжджаю до особняка. А там уже все червоне-червонісіньке від наших «меринів». Як ті сонечка довкола шматка цукру, скупчились вони довкола особняка. Встаю, вилажу, підходжу до ґанку з каменю точеного. Мовчки впускають мене суворі воротарі Ватині. Заходжу всередину, кидаю каптан на руки слугам. Забігаю сходами до дверей широких. Біля них стоїть двійко придверників у світлих каптанах. Кланяються, відчиняють переді мною двері — і миттю — гомін! Ніби вулик гуде трапезна! Звук цей будь-яку втому зніме.
Іще дні опричні бувають: святковий, багатий, гарячий, видатковий, збитковий і кислий. Молоді сидять, слухають, ума-розуму набираються.
— Ось такі в нас пироги з тирсою, — підсумовує Батя. — А тепер — лазня!
На перший погляд здається, що йдеться про Росію, де змішалися всі народи, а насилля є необхідним елементом життя, і не тільки політичного. Але для тих, хто вміє екстраполювати не лише в часі, але й у просторі, особливо соціальному, стає зрозуміло, що сторінки найближчого майбутнього В. Сорокіна мають для України, чи Сербії, чи навіть
— Якщо вашу подругу висилають післязавтра, то — чим швидше, тим краще.