— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Коростильов турбує, — оживає голос старого дяка з Посольського Приказу, і відразу ж біля мобіли в повітрі зринає його вусато-стурбована пика.
Гарно. Але сонечко вже сідати почало. Ще годинка — і стемніє. Проїхали верст із десять. Повертає наш «Чжу-Ба-Цзе» на польову дорогу засніжену. Мій столичний «мерин» тут відразу сяде. А «кабанові» хоч би що — колеса півторааршинні місять сніг, як мясорубка. Пре кабан китайський по російському снігу. Їдемо версту, другу, третю. І розступається враз тайга вікова.
Притуляю долоню до стола, дякую прозорому за обід, проходжу коридором ніжно-рожевим, акацією квітучою пахнучим, до літака. Невеликий він, але затишний — «Боїнг-іценді-797».
— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.
— Государю, здається мені, що «чотири тягла» — правильний закон. Одне в ньому незрозуміло — чому «чотири»? Звідки взялася цифра ця? А чому — не шість? Чому — не вісім?
Прилаштує він малечу, не дасть пропасти, виростить чесними громадянами великої країни.