— У відрядженні, в Амстердамі. Давай, Ком’яго, дуй, поки нас не взули. Ти ж працював на митниці, знаєш ‘їхню кухню. Там кусень тисяч на сто, серйозна тяга. Зірветься — не пробачимо собі.
Звісно, одужає, аякже. Китайці встають — справу завершено.
— Що ж ти читаєш, бешкетнику? — шльопаю Посоху книгою по лобі. — Батя побачить — з опричнини витурить тебе!
— Слухай, Ком’яго, а чого цей Олегов завжди з такою сумною пикою? У нього що — зуби болять? — питає мене Батя.
Праворуч — парна. Тільки зачинена вона, бо непотрібна. Адже у нас тепер особлива пара, хитромудра. Для неї й віника не знайдеться на землі…
Розчиняються двері від удару чобота кутого. Так тільки наш Батя заходить.