Розчиняються двері від удару чобота кутого. Так тільки наш Батя заходить.
— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…
— Мам, ми вже повечеряли! — кричить їй Андрюша й б’є долонею по воді.
Перламутром. Застигає, застигає, застигає, застигає скульптурою красивою. Прекрасною. Чудовою. Неповторною. Благоподобною.
Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.
— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?