— Та-а-к… неувязка… — чухає підборіддя доглядач.
— Сто років прожити вам… — ображено бурмоче вона, схлипуючи в темряві.
Але вже щось нове на обличчі відомому цьому закарбувалося.
— Зовсім з глузду з’їхав від страху! — шкіриться Сиволай на дітей.
Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…
Люблю я дивитись на них у такі хвилини, у момент істини. Зараз вони — дзеркало. У якому відбиваємось ми. І сонечко зимове.