Ну що ж, непогано. Надто емоційно, як і завжди в Сиркова, зате справді — виразно. Правий яточник. Треба купити книжульку — сам спершу прочитаю, потім Пососі подарую, щоб він цю поему замість сороміцьких «Заповітних казок» почитував. Дивись, отямиться, бовдур…
— Пане опричнику, дякуючи вам російські жінки давно звикли до крові. До малої й до великої.
— Почекай, брате Охлопе, до осені. Усіх видовбаємо.
Вечеряє Государиня наша завжди зі сходом сонця.
— Китаєць і шість тягол подужає! Від цього Росії тільки прибуток буде! Треба, Государю, закон іншим числом переписувати, подать збільшувати, тоді й заставлятися не поїдуть — ніколи буде спину розігнути!
Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.