Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.
— Молоко коров’яче — співає добряче: на серці побуду, знайду отруту, розведу водою, накрию собою, помолюсь теляті, моєму дитяті, телячі кості завітають у гості, кісточки білі, на витівки вмілі, прогримлять, помруть, силу заберуть.
— У нас, Парасковіє Мамонтівно, тільки шкідливі книги палять. Сороміцькі та крамольні.
Серйозні люди, державні. Дивимося концерт святковий, майбутній. Потужно він починається, розкотисто: пісня про Государя стрясає напівтемну залу. Гарно співає хор Кремлівський. Уміють у нас на Русі співати. Особливо, коли пісня — від душі.
— Чому ви, фаворитка родини Государевої, звертаєтесь до мене?
Усі ми один з одним завжди на «ти», одна родина опрична. Хом і разів у півтора я за Потроху старший.