Мерхне світло, висувається зі стіни мармурової рука сяюча зі жменею пігулок. І як ті, хто висповідався, стають до причастя, так до долоні осяйної стаємо ми в чергу покірну. Підходить кожен, бере свою пігулку, кладе в рот під язика, відходить. Підходжу і я.
Накриває язик мій тріпотливий пігулку, наче хмара храм, що на пагорбі стоїть. Тане пігулка, солодко тане під язиком, у слині, що хлинула на неї, як та річка Йордань, коли навесні розливається. Калатає серце, перехоплює подих, холонуть кінчики пальців, краще очі бачать у напівмороці. І ось довгоочікуване: поштовх крові в прутень. Опускаю очі донизу. Бачу прутень мій, що кров’ю наливається. Піднімається прутень мій оновлений, із двома хрящовими вставками, із вістрям з гіперволокна, із рельєфними окантовками, із м’ясною хвилею, із рухомим татуюванням. Піднімається, наче хобот мамонта сибірського. А під прутнем хвацьким починають світитись вогнем багряним важкі яйця. І не тільки в мене. У всіх, хто від долоні сяючої причастився, яйця жевріють, як світлячки в трухлячках нічних на Івана Купала. Спалахують яйця опричні. І кожні — своїм світлом. У правого крила світло це з червоного в багряне перетікає, у лівого — від блакитного у фіолетове, а в молодняка — зелені вогники всіх відтінків. І тільки в Баті нашого яйця особливим вогнем сяють, вогнем, що від усіх наших відрізняється, — жовто-золоті яйця в Баті дорогого. У цьому — велика сила братерства опричного. У всіх опричних яйця оновлені китайськими лікарями вправними. Світло лине від яєць, що мужньої любові зажадали. Силу набирають від прутнів посталих. І доки світло це не згасло — живі ми, опричники.
Великі вази, підлогові, вищі за мене. Перезираємось. Підморгуємо один одному. Киваю я Хрулю та Сиволаю. Розмахуються вони й — палицями по вазах! Розлітається порцеляна тонка, ніби шкаралупа яєць велетенських, драконячих. А з яєць тих, ніби Кастори та Поллукси — діти дворянина! Розсипались по килиму горохом — і давай рюмсати. Троє, четверо… шестеро. Усі біляві, погодки, одне одного менше.
Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою здіймається в небо дзвіниця Іоанна Ліствичника, суворими стражниками стоять кругом ялини блакитні, вільно й гордо майорить прапор Росії. Тут, за стінами білокам’яними, сліпучими, зубчастими — серце землі Російської, престол держави нашої, средостіння й осереддя всієї Росії-матінки. За ра фінад Кремля, за державних орлів, за прапор, за мощі правителів російських, у соборі Архангельському впокоєні, за меч Рюрика, за шапку Мономаха, за Цар-гармату, за Цар-дзвін, за бруківку площі Красної, за Успенський собор, за вежі кремлівські не шкода й життя своє віддати. А за Государя за нашого — і другого життя не шкода.
— Не розумію, Парасковіє Мамонтівно. Може… дупло?
Із темної світлиці визирає Анастасія: червоно-білий сарафан, руса коса на правому плечі, смарагдові очі. З розчервонілих ланіт видно: хвилюється. Опустила очі додолу, вклонилася стрімко, струснувши високими грудьми, зникла за одвірком дубовим. А в мене відразу сплеск сердечний від поклону дівочого: позаминула ніч темрявою парною розкрилася, стогоном солодким у вухах ожила, теплим тілом дівочим пригорнулася, зашепотіла палко, крівцею по жилах побігла.