Цитата #837 из книги «День опричника»

Накриває язик мій тріпотливий пігулку, наче хмара храм, що на пагорбі стоїть. Тане пігулка, солодко тане під язиком, у слині, що хлинула на неї, як та річка Йордань, коли навесні розливається. Калатає серце, перехоплює подих, холонуть кінчики пальців, краще очі бачать у напівмороці. І ось довгоочікуване: поштовх крові в прутень. Опускаю очі донизу. Бачу прутень мій, що кров’ю наливається. Піднімається прутень мій оновлений, із двома хрящовими вставками, із вістрям з гіперволокна, із рельєфними окантовками, із м’ясною хвилею, із рухомим татуюванням. Піднімається, наче хобот мамонта сибірського. А під прутнем хвацьким починають світитись вогнем багряним важкі яйця. І не тільки в мене. У всіх, хто від долоні сяючої причастився, яйця жевріють, як світлячки в трухлячках нічних на Івана Купала. Спалахують яйця опричні. І кожні — своїм світлом. У правого крила світло це з червоного в багряне перетікає, у лівого — від блакитного у фіолетове, а в молодняка — зелені вогники всіх відтінків. І тільки в Баті нашого яйця особливим вогнем сяють, вогнем, що від усіх наших відрізняється, — жовто-золоті яйця в Баті дорогого. У цьому — велика сила братерства опричного. У всіх опричних яйця оновлені китайськими лікарями вправними. Світло лине від яєць, що мужньої любові зажадали. Силу набирають від прутнів посталих. І доки світло це не згасло — живі ми, опричники.

Просмотров: 3

Великі вази, підлогові, вищі за мене. Перезираємось. Підморгуємо один одному. Киваю я Хрулю та Сиволаю. Розмахуються вони й — палицями по вазах! Розлітається порцеляна тонка, ніби шкаралупа яєць велетенських, драконячих. А з яєць тих, ніби Кастори та Поллукси — діти дворянина! Розсипались по килиму горохом — і давай рюмсати. Троє, четверо… шестеро. Усі біляві, погодки, одне одного менше.

Просмотров: 6

Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою здіймається в небо дзвіниця Іоанна Ліствичника, суворими стражниками стоять кругом ялини блакитні, вільно й гордо майорить прапор Росії. Тут, за стінами білокам’яними, сліпучими, зубчастими — серце землі Російської, престол держави нашої, средостіння й осереддя всієї Росії-матінки. За ра фінад Кремля, за державних орлів, за прапор, за мощі правителів російських, у соборі Архангельському впокоєні, за меч Рюрика, за шапку Мономаха, за Цар-гармату, за Цар-дзвін, за бруківку площі Красної, за Успенський собор, за вежі кремлівські не шкода й життя своє віддати. А за Государя за нашого — і другого життя не шкода.

Просмотров: 6

— Не розумію, Парасковіє Мамонтівно. Може… дупло?

Просмотров: 6

Із темної світлиці визирає Анастасія: червоно-білий сарафан, руса коса на правому плечі, смарагдові очі. З розчервонілих ланіт видно: хвилюється. Опустила очі додолу, вклонилася стрімко, струснувши високими грудьми, зникла за одвірком дубовим. А в мене відразу сплеск сердечний від поклону дівочого: позаминула ніч темрявою парною розкрилася, стогоном солодким у вухах ожила, теплим тілом дівочим пригорнулася, зашепотіла палко, крівцею по жилах побігла.

Просмотров: 2