Не сперечаюся з нею. Остерігаюся. Вона завжди права. Розгнівається — їй людину втришия вигнати нічого не варто. А мені — діло важливе зробити треба.
— Бубоне, а правда, що тепер сірі прибутки в Торговельній закривають по колу через цілувальників?
І миттю в повітрі кабінету виникають 128 облич письменників. Усі вони в строгих коричневих рамочках і розташовані-вишикувані акуратним квадратом. Над квадратом цим висить трійко більшеньких: сивобородий голова Письменницької Палати Павло Олегов із незмінно страдницьким виразом одутлого обличчя і два його ще більш сивих і похмуро-заклопотаних заступники — Ананій Мемзер і Павло Басиня. І зі страдницького виразу всіх трьох мармиз розумію, що непроста розмова чекає на них.
— Слово й Діло! Добре! Слава Богу, Государю!
— Клавдіє Львівно, голубонько… — схиляється над нею балерина.
Голос її тремтить. Земська ледь чутно схлипує. Столоначальник зиркає в наш бік. Що ж, заступаються і просять нас майже щодня. Та Корецький і вся банда колишнього голови Суспільної Палати… двоєдушники! У їхній бік краще взагалі не дивитись.