Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…
— Не сумніваюсь. Хоча, маю зізнатися, Терентію Богдановичу, мене не це хвилює.
— Виправляй, виправляй, голубчику, — позіхає князь.
Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.
Але кістяк радіостанції залишився цілий, купив нову студію на упряжці, і знову кайданники вийшли в ефір. Государ, на щастя, на них не звертає уваги. Ну й хай собі виють свої каторжні пісні.
Звичайний день сьогодні, понеділок. І служба звичайна. Пройшла Водохреща, покатались на санях по Москві-ріці, опускали хрест в ополонку-ордань під альтанкою срібною, ялиновими лапами оповитою, хрестили немовлят, самі занурювались у крижану воду, стріляли з гармат, кланялись Государеві й Государині, бенкетували в Грановитій із почтом кремлівським і Колом Внутрішнім.