— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…
Тепер і сам Государ замислився, насупив брови. Стоїмо всі, чекаємо.
Граф Урусов не боязкого десятка чоловік, муж державний, верховода, мільйонщик із мільйонщиків, мисливець завзятий, на ведмедя принципово тільки з рогатиною ходить, але й той перед голосом цим блідне, ніби гімназист другого класу перед директором.
Треба служити справі великій. Треба жити сволоті на зло, Росії на радість… Коню мій білий, постривай… не тікай… куди ж ти, рідний… куди, білогривий… цукровий коню мій… живий, ох, живий… живі коні, живі люди… всі живі поки що… усі… уся опричнина… уся опричнина рідна. А поки жива опричнина, жива й Росія.
Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.
— Красиво. Особливо — низ, із драконами… Я теж хотів довкола шолома табун диких коней пустити, а колун перечити став: зруйнує композиційну рівновагу, мовляв.