Біля величезної фігури Єрмака зі світляним мечем чекають на мене два мордовороти зі служби безпеки великої віщунки. Незважаючи на те, що кожен із них вищий за мене на голову й удвічі ширший, поруч із чоботом гранітного Єрмака Тимофійовича вони — дві мишки-полівки в червоних каптанах.
— Самосю, а ти куди тому полковнику в’їхав?
Графовим тілом судома проходить, і завмирає він назавжди.
Вечір. Сніг іде. Їде «мерин» мій Москвою. Тримаю я кермо, а в кулаці золотий стискаю. Пече він мені долоню, ніби вуглинка. То не платня, то подарунок. Невеличкі гроші — усього червінець, а дорожчий за тисячу рублів він для мене…
Правий Батя: після рибок жити й працювати хочеться, а після герасима — бігти за новою дозою.
Ясна річ, дякові просалили весь потяг, усі дванадцять трейлерів, до самого Бреста. Наше діло — затримати китайців, щоб вони подорожню страхову прострочили, а тут і наша страховка навалиться. А наша страховочка — 3 %. Це на Дорозі кожен собака знає. На ці ось 3 % скарбниця опрична добре зростає. Та й не тільки опрична. Усім правильним вистачає, перепадає. Ці самі 3 % багато правильних витрат закривають. А витрат у нас, у слуг Государевих, безліч. Хіба ж дяк митний, юанями нашпигований, це розуміти хоче?