— Ну, чого тобі ще? — дивиться просто у вічі Парасковія.
Я посміхаюсь майбутньому спадкоємцеві державності російської.
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.
— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.