— Без вас, Государю, жодного діла не буде, — схиляє лисувату голову досвідчений Бутурлін.
Сидимо в порожній залі. Праворуч від мене — постановник.
І таких от людей після всього — сотні сотень. А з дітьми та з чоловіками-дружинами — тисячі тисяч. А це вже сила неабияка, що обліку потребує. Тут думати наперед треба, прораховувати ходи. І те, що ‘їх із місць нажитих столичних позганяли, та по оренбургах-красноярськах порозпихали, це не вихід, не рішення.
Дістаю пачку «Батьківщини», закурюю. Борюсь я з цією звичкою шкідливою, басурманською. Хоч і скоротив число сигарет до семи на добу, а кинути остаточно — сил нема. Отець Паїсій відмолював, велів покаянний канон читати. Не допомогло… Стелиться димок по вітерцю морозяному. Сонце як сяяло, так і сяє, зі снігом переморгується. Люблю зиму. Мороз голову прочищає, кров бадьорить. Узимку в Росії справи державні швидше робляться.
Клопочеться Потика біля кокоші, нарізає смуги. Хотів був спитати, чому графом молодь займалася, а ми, корінні, і не відали нічого. Не при справах ми, чи що? Довіру втрачаємо? Але — стримуюсь: по гарячих слідах краще не потикатися. Я вже потім до Баті знизу прилаштуюся.
— Государю! «Чотири тягла» — закон правильний, от тільки прогнули його не в той бік: справникам не ділові чолобитні потрібні, а чорні заставні! От вони на цьому законі і їдуть!