Сон той самий: іду по полю безкрайньому, російському, що ген за обрій тікає, бачу білого коня попереду, іду до нього, відчуваю, що кінь цей особливий, усім коням кінь, красень, відун, прудконогий; поспішаю, а наздогнати не можу, пришвидшую крок, кричу, кличу, розумію зненацька, що в тому коневі — усе життя, уся доля моя, усе щастя, що потрібен він мені як повітря, біжу, біжу, біжу за ним, а він усе так само поволі віддаляється, нічого й нікого не помічаючи, навіки йде, іде від мене, іде навіки, іде безповоротно, іде, іде, іде…