— Годі, дурепо, я справи державні вирішував, життям ризикував.
Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.
— Государю, серця наші тремтять від гніву. Таньху-закуп не китайці вигадали. Ви, Государю, по доброті душевній про дружню нам Піднебесну піклуєтесь, а вороги з повітів західносибірських плетуть свої сіті підступні. Вони разом з рожевим міністром, і з посольськими, і з митними цей самий таньху-закуп і вигадали!
Ще трішки — і зала вибухне. Відчуваю, що сиджу на діжці пороховій. А «добромольці» всі мовчать, барани…
— Вибачай, Батю, але здається мені, що негоже нам мерців прикривати. Бо ж мертвому байдуже — чи є над ним дах, чи нема.
— До вечора збере. І… серцем відчуваю, Батю, зараз вона мені винесе акваріум.