— Гойда! Гойда! — кричимо, обнявшись, ногами перебираючи.
Він виймає одян із шафи, починає вдягати мене: біле, шите хрестами спіднє, червона сорочка з косим коміром, парчева куртка з кунячою облямівкою, вишита золотими й срібними нитками, оксамитові штани, сап’янові червоні чоботи, куті міддю. Поверх парчевої куртки Федько вдягає на мене довгополий, підбитий ватою каптан чорного грубого сукна.
Під’їжджаємо до воріт тесових, широчезних, залізом кутим оббитих. Посилає «Чжу-Ба-Цзе» сигнал невидимий, нечутний.
— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.
Голова його велика, шия коротка. Обличчя, як завжди, похмуре.
Третину діла зроблено. Тепер — дружина. Повертаємось до будинку.