— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.
І вибір її навряд чи зміниться. Ну, та це — Бог їй суддя.
— Артамоша! Це дружини дворянські, що мені заздрять, юродивих підмовляють, а ті народ каламутять. Від дружин дворянських через юродивих у народ вітер крамольний дме. Нікола Волоколамський, Андрюха Загорянський, Афоня Останкінський — що про мене мелють, га? Ну?!
Удвох із ним — я держгіперсигналом, він жезлом — прокладаємо шлях. Вирулюю до Ільїнки, пробиваюся через Рибний і Варварку до Красної площі, в’їжджаю через Спаські, мчу до хоромів Государині. Залишаю машину воротарям у малинових каптанах, підіймаюся гранітним ґанком. Стражники в лівреях позолочених розчиняють перші двері, влітаю до вітальні, рожевим мармуром оздобленої, спиняюся перед другими дверима — прозорими, що ледь-ледь сяють. Двері ці — суцільний промінь, зі стелі до підлоги завислий. Стоять по боках двоє сотників із Кремлівського полку, дивляться крізь мене. Приводжу до ладу дихання й думки, проходжу крізь двері світляні. Від променя цього широкого нічого приховати не можна — ні зброї, ні отрути, ні наміру злого.
— На кульгавій козі електричній! — відповідає Замося.
По очах її бачу — дістала. У мене відразу — поштовх крові, серцебиття.