Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.
Кланяюсь, правою рукою підлоги кам’яної торкаюсь.
— Паркан оточений стрільцями, куди він дінеться?! — заперечую я їм.
Лізу за пазуху, виймаю кисет із синього шовку з ініціалами Государині. Дістаю з кисета натільну чоловічу сорочку найтоншої роботи й у папірець загорнуті два пасма волосся: чорне й русяве.
— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!
— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у вікно, щоб допомогти їй. А вона мені як кинеться на груди… Не знаю, Государю, що зі мною сталося… затьмарення якесь найшло… та й жінка, правду кажучи, не красуня, середнього віку… словом… я… словом…