Челядь набрала по мішку барахла. Бредуть покірно, як каліки перехожі. Пропускаємо їх до воріт. А там, біля пролому, стрільці з променестрілами чатують. Покидає челядь садибу, озирається.
Га? Москвою (любострасно примружує очі): Вдумайся, рідний! Уся Москва в нас отут буде (показує пухку долоню)! Ну, підпишеш?
— Та я-то завжди готовий, Батю, а ось наші в дурні пошились.
Зникає лице Урусова. Залишаємось ми вчотирьох наодинці з Государем. Сумне чоло його.
— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.
Знову в Кремль. Повертаю на М’ясницьку, а вона вся забита — вечір, година пік, ясна річ. Сигналю держгіпертоном, розступаються перед моїм «мерином» із собачою головою, пробиваюсь неухильно до Лубенської площі, а там застрягаю намертво: пробище-уйобище, прости Господи. Постояти доведеться.