Зводжу очі. Лежить Государиня наша в нічній сорочці з шовку фіолетового, до ніжно-лілового кольору спальні підхожого. Волосся чорне її трішки розкуйовджене, по плечах великих спадає.
— Мене на ту пору в опричнині ще не було. У воєводи того самого в будинку й притирив. Нечистий з путі збив.
— Чого ви завжди мене квапите? Або палити, або жерти треба… А то засмикались — то туди, то сюди. Спокійніше треба, по порядку.
На сцені зірка. Оповідач народний, боян і билинник Савелій Іванович Артамонов, а по-народному — Артамоша. Сивий він, білобородий, ставний, вродливий на обличчя, хоч і не молодий.
Там масажист вправний. Є дві гуняночки.
— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.