Першокласників, окрім мене, всього троє — старий китаєць із хлопчиком і та пані самотня. Лежать усі наші три газети: «Русь», «Коммерсантъ» і «Возрождение». Новини я всі знаю, а читати з паперу охоти нема.
— Ну, чого тобі ще? — дивиться просто у вічі Парасковія.
Я посміхаюсь майбутньому спадкоємцеві державності російської.
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.