Набираю в легені повітря. І… випускаю. Нічого відповісти.
— А коли горить, — веде далі князь, вус підкручуючи, — тоді чого Європі боятися нашого бзда?
Кланяються низько. Киваю їм, проходячи. Риплять мостини.
Ті вже зрозуміли, що будинок пропав. Підхопились, побігли, розсипались по своїх закутках, хапати нажите, а заразом — що під руку потрапить. А наші на будинок позирають: ґрати, двері куті, стіни з червоної цегли. Добротність у всьому. Гарна кладка, рівна. Штори на вікнах завішені, та не щільно: позирають у щілини швидкі очі. Тепло домашнє там, за ґратами, прощальне тепло, що трепетом смертельним зачаїлося. Ох, і солодко ж проникати в цей затишок, солодко виколупувати звідти той трепет прощальний!
Уже сорок хвилин минуло, а Государині все нема. Довго робить вона ранковий туалет свій. Сиджу, думаю про пані нашу.
Хмурнішає челядь. Переморгуються наші. Хитається скотар, шморгає носом розбитим, плюється зубними уламками. Іще удар, іще. Задкує здоровань, відмахується, як ведмідь від бджіл. А Погода не відстає: іще! іще! Точно й міцно б'є опричник. Свистять наші, улюлюкають. Удар останній, зубодробильний. Падає скотар навзнак. Наступає йому Погода чобітком фасонистим на груди, ніж з піхов виймає, та й по пиці з розмаху — чирк! Ось так. Для науки. Інакше тепер не можна.