— Слава Богу, буде нашим робота! — крекче Шелет.
Велика зала вся заповнена, як завжди. Сидить тут уся московська опричнина. Сяють люстри, горять свічки на столах, золотяться чуби, хилитаються дзвіночки. Славно! Заходжу з низьким поклоном, як і належить тому, хто спізнився. Проходжу на своє місце, ближче до Баті. Столи довгі в залі так поставлені, що всі впираються в один стіл, за яким сидять Батя й обидва крила — праве й ліве. Сідаю на своє законне місце — четвертим від Баті праворуч, між Шелетом і Правдою. Підморгує мені Батя, а сам пиріжок надкушує. Запізнення тут гріхом не вважають: в усіх нас справи, буває, і після півночі тривають. Підносить мені слуга чашу з водою, мию руки, витираю рушником. І зирк — якраз зміна страв. Заносять слуги Баті індичок смажених. А на столах — тільки хліб та кисла капуста. У будні трапези Батя ласощів не любить. Із питва — кагор у глечиках, квас та вода джерельна.
МІНІСТР: Схід — японцям, Сибір — китайцям, Краснодарський край — хохлам, Алтай — казахам, Псковську область — естонцям, Новгородську — білорусам. А вже серединку — собі залишимо. Усе готове, Борисе Петровичу. Людці-бо вже не тільки підібрані, а й розставлені. (Пауза багатозначна, свічка горить.) Завтра! Ну?
Зникають гроші й папери в білому квадраті, що світиться в стіні старої кладки. Спускають банщики з Баті підштаники.
Лик Государя з’являється в повітрі кабінету. Краєм ока помічаю золоту, переливчасту рамку довкола любого вузького обличчя з темно-русявою борідкою й тонкими вусами. Випрямляємось.
— Ох, смерть… — відкидає Государиня голову свою на чотири подушки.