— Так от, — веде він далі. — На розлучення, виходить, подала дочка Государева. Гадаю, патріарх їх не розлучить. А митрополит Московський розлучити може.
Рожевий жир перламутровий, ніжний, прохолодний. Груди Государині відлито з жиру підданих її. Велетенські груди Государині нашої! Над нами вони в синяві нависають. Неозорі вони! Дотягтися до них, долетіти на китайському аероплані швидкокрилому, на ярому винищувачі ворогів наших, торкнутись губами, припасти, щокою притулитися, притулитися, примерзнути навіки, щоб не відірвали каліки, щоб ніхто не віддер від грудей, не віддер від грудей Государині, не віддер щипцями розпеченими, не відрізав ножем, не відколупав ломом, не відламав із кістками, кістки тріскочуть гучно, м’ясо, м’ясо лускається, м’ясо моє, м’ясо тлінне й марне, бідолашне м’ясо моє, бо якби схотів ти жертву, то дав би, а не м’ясо моє, що луснуло, слава тобі у високості небесній, слава на віки вічні тобі, мамо наша Жиру Білого!
— Це все Шелету не терпиться, — відкашлюється Єроха. — Скрізь, братухо, встигнути хочеш.
— Що ви кажете? Не може бути! Ну ж бо, ну ж бо… — витріщає піддячий баньки на подорожню, наводить хаврошечку на документ. — Точно! Синя мітка змазана! Ах, розбійники! Обвели довкола пальця довірливого Савелія Тихоновича! Надурили! У дурні пошили! Цзуйсін!
— Почекайте мене, Андрію Даниловичу, — прима залишає машину, зникає в прохідній.
Відкриває один із прикордонників засувку, двоє інших підскакують до торця труби, притуляють до неї зади свої і пердять.