З раннього дитинства чую я слова ці. Але що вони означають — так досі й не збагнув. А ось що таке «Бояриня Морозова» — як дізнався в п’ятирічному віці, так і досі знаю. Усе це «сучасне» мистецтво не варте й одного мазка нашого великого Сурикова. Коли на душі кепсько, коли вороги перемагають, коли кола підступні звужуються — забіжиш на хвилинку у Третьяковку, підійдеш до великого полотна, глянеш: санчата з бояринею непокірною їдуть снігом російським, хлопчик біжить, юродивий двоперстя підіймає, ямщик шкіриться… І війне на тебе зі стіни Руссю. Та так, що забудеш про все злободенне, марнотне. Руське повітря вдихають легені. І більше нічого не треба. І слава Богу…
— Спасибі вам, опричні! — лунає голос його залою.
— Ми підемо, Терентію Богдановичу, — Батя князеві руку простягає. — Письменники — ваш клопіт.
І щоразу, стоячи в Успенському зі свічкою в руці, думаю я думу таємну, крамольну про одне: а якби не було нас? Чи впорався б Государ сам? Чи вистачило б йому стрільців, та Таємного Приказу, та полку Кремлівського?
Проводять мене безшумні стражники в камінну палату. Сутінки тут, тихо. Тільки дрова в каміні широкому горять, потріскують.