Ларіон притих, затуливши рота скибкою кавуна.
Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.
Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.
— А чого ж не говориш по-нашому? — спитав Деркач.
На ньому, мов тінь, осідала печать лихого передчуття. Ворон давно навчився розпізнавати цей знак, що знічев'я падає на чоловіка, якого потім спостигає біда. Це була тінь біди. А може, й смерті.
— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.