— Государю, а що б змінилося, якби стояла в законі тому інша цифра? Наприклад, не чотири тягла брала б родина китайська, а вісім? Чи збільшилася б подать удвічі? Ні! А чому, питається?
Дорога! Потужна це річ. Іде вона з Гуанчжоу через Китай, повзе через Казахстан, через Південні Ворота в Південній Стіні нашій, потім — через Росію-матінку й до самого Бреста. А там — прямісінько до Парижа. Дорога Гуанчжоу-Париж. Відтоді як усе світове виробництво всіх головних речей-товарів потихеньку в Китай Великий перетекло, збудували цю Дорогу, що поєднує Європу з Китаєм. Десятисмутова вона, а під землею — чотири лінії для швидкісних потягів. Цілодобово по Дорозі повзуть важкі трейлери з товарами, свистять підземні потяги сріблясті. Дивитися на це — просто диво.
Служниця виходить. Государиня коньячок лимоном закушує, руку мені простягає. Підхоплюю руку її важку. Спираючись на мене, встає з ложа. Плескає в долоні важко, іде до дверей бузкових. Відчиняються двері. Впливає туди Государиня наша. Огрядна вона тілом, висока, ставна. Тілесами великими, білими не обділив її Господь.
— На китайських «боїнгах» літаємо, — вставляє Пороховщиков.
Ну що ж, непогано. Надто емоційно, як і завжди в Сиркова, зате справді — виразно. Правий яточник. Треба купити книжульку — сам спершу прочитаю, потім Пососі подарую, щоб він цю поему замість сороміцьких «Заповітних казок» почитував. Дивись, отямиться, бовдур…
— Пане опричнику, дякуючи вам російські жінки давно звикли до крові. До малої й до великої.