Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.
Вона поволі сплющилася, але не потонула — ще довго гойдалася на ставковому плесі.
— Бліжє! Падхаді бліжє! — волало з-за тину, перекрикуючи ревіння худоби й іржання коней. — Нє стрєлять!
— Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.
— Ім'я? Та яке ж… — я розгубився зовсім. — Може… Чорний…
— Ой, ідеш ти в далеку дорогу, соколе наш, вирушаєш туди, де вітер не віє, сонце не гріє, де пташки не співають, зіроньки не сяють…