Василинка вперто відмовчувався, бо я ще торік одмовляв його від лісового життя, казав, щоб він приберіг себе на майбутнє, але хлопець затявся: не приймете до загону — сам воюватиму.
(Зі звіту штабу ЧОН Кременчуцької губернії за листопад місяць 1922 р.)
— Ну, люди… Хто ж. Бачили, як він просив милостиню.
Весна! Ніхто не виглядав її так, як вони. Ніхто не любив її дужче за них.
Здалеку знов долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.