Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.
Коли Ворон озирнувся, Ходя вже схопився на ноги й накинув на голову Василинчину кубанку. Потім, прикипівши до «люйса», врепіжив короткою чергою у бік ворога.
Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.
— А что — нє відно? — пика будьонівця, який нагнувся над Яшею, аж лисніла від посмішки.
— Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.
— Я знаю! — вигукнув Василинка. — Що ж тут думати?