— Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.
Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.
— Наканєц-то! — зрадів Орлов. — Теперь хоть єсть каво дапрасіть. Ти, Кукушкін, каналья, с нім панєжнєй. Вішь, душа єлє в тєлє.
— Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.
— Наче ні, — знизав плечима Вовкулака. — Але в душу йому не заглянеш.
— Я защіщу тєбя, Уля. Нікаму нє пазволю абідєть…