Усередині — зовсім інакше. Нема тут нічого різьбленого, дерев’яного, руського. Голі рівні стіни, каменем-мармуром облицьовані, кам’яна підлога, зеленим підсвічена, стеля з чорного дерева. Горять світильники, куряться пахощі. Жебонить водоспад по стіні гранітній, біліють лілії у водоймі.
Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.
Гарний постановник Федя Лисий. Недарма відразу після фільми цієї Государ його головою Кіношної Палати поставив. Але ця пані… На вигляд вона із дворян. А для дворян ця фільма — як баранові ніж. Дивиться пані в бульку з фільмою, ніби й не бачить нічого. Неначе крізь бульку дивиться. Обличчя холодне, байдуже. Не вельми красиве, але породисте. Видно, що не в притулку Новослобідському зростала.
Розглядаю кулю. Бачу й без лупи — не надурила Жизель! Сім золотих чечужок у моїх руках. Дістаю лупу, дивлюсь уважніше: чудові, явно китайського виробництва, не Америка вбога й точно вже не Голландія. Бавляться вони в рідній стихії, виблискують на скупому зимовому сонці московському. От і славно!
Схиляється Батя над рукою моєю, як той Саваоф. І прикладає кулю божественну до набряклої вени моєї. Бачу, завмерли рибки, гойднулись в акваріумі своєму. І одна з них кинулась у бік вени, кулею притиснутої. Вильнула хвостиком крихітним і крізь скло податливе проникла, впилась мені у вену. Є! Хвала тобі, Рибко Золота!
— Новинки молодих письменників чекаємо, як завжди, навесні, до Великоднього книжкового ярмарку.