— Пора, пора! — непокоївся він. — Слава Богу, всі цілі. Поїхали!
Якби ж він знав, чим закінчиться та веремія під Москаленками… Перед тим Ворон загадав собі не встрявати ні в які катавасії, поки не перепровадить Тіну за Збруч (якщо вже взяв з неї згоду на цю мандрівку, то сам не мав права наражатися на небезпеку), та от — не втримався.
Ганнуся останнім часом майже не виходила в село: не могла більше слухати вигадок про Веремія та й боялася дурного ока.
А стежка туди — ось вона, що не крок, то й гарбузове лушпиння. Вовкулака, Ходя й Біжу рушили слідом і за версту-півтори почули на ніс димок від багаття. Спішившись, підкралися ближче, а там біля струмка сидить троє обшарпаних, з плескатими мордами, варять у казанку якесь вариво, та яке ж, курку чи півня, звісно, доварюють, не відаючи, що ту птицю не їм доведеться їсти.
— Цей любить воювати тіки вночі, — поблажливо осміхнувся Гризло. — Через те й назвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі і вночі.
(З місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернському відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року.)