Вони були відрізані од усього світу, бо зима випала така сніжна та люта, що мусили пересиджувати морози, майже не виходячи з «хати». Нову землянку залишенці викопали за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря, що стояв, як і «Мотря», на плоскогір'ї посеред лісу. Коней цього разу довірили в добрі руки на хуторах (сутужно було з фуражем), тому стайню не рили.
Хома наставив долоню до вуха, хоч вереск уже розлягався лісом. Важко було розібрати, чи то кричить хтось на радощах, чи, може, від жаху.
У залі теж співали всі до одного, а хто й не співав, то жваво порушив губами, виокруглював рота, боячись стулити пельку навіть там, де годилося. Ні, це треба було бачити й чути, як вони дружно співали, як кутуляли щелепами, зажовуючи незрозумілі слова, натужно ковтали повітря, аж борлаки їм ходили ходором, ревли, белькотіли, мугикали, мукали, але все те, хоч як це дивно, зливалося в єдину цільну мелодію, в переможну осанну, від якої мороз гуляв поза спиною. Може, так до ладу все виходило тому, що хор злагодженим багатоголоссям накривав і вирівнював злякане белькотання зали, хоча й тут, поза сценою, дехто співав по-справжньому, вкладаючи в гімн «душу й тіло».
Карпусь правим оком запитливо поглянув на отамана, той кивнув: дай. Гриць узяв гільзу, дістав з-під поли австрійського багнета і став розколупувати заклепану верхівку. Сплюснута латунь розійшлася легко, відкривши отвір до гільзи. Гриць, заглянувши в неї, як сорока в кістку, благоговійно подав отаманові.
Вона обережно ступала поміж кущами (азалія буває така дряпуча, що може вхопити за литку), а він, твердоголовий, не знав, як повестися, аби не злякати її у смерть, — хотів обізватися: «Досю, не бійся, це я», та йому так пересохло в горлі, що він не подав і звуку.
За п'ять днів Вовкулака, Ходя й Біжу повернулися до Чорного лісу і знайшли Чорного Ворона в іншому місці, щоправда, теж на галявинці, на тій же бекеші, з тим-таки записником, у якому він лежачи щось мережив олівчиком, тільки цього разу тримав олівчика в правій руці. Побачивши козаків, Ворон звівся на рівні, і Вовкулака завважив, що отаман уже без перев'язі, правиця його одужала, він вилюднів навіть з лиця, а Ворон помітив, що хлопці в доброму гуморі, видно, таки зробили щось путнє. Правда, коней загнали до білої піни а самі нівроку, світять до нього цятками очей на чорних, як засмалені горщики, фізіономіях.