— Уперед то й уперед, — Гупало торкнув коня острогами.
— А навіщо тобі, отамане, здалися ці покидьки?
Мені навіть здалося, що її губи в сметані. Але замість того, щоб сором'язливо застібнути пазуху, вона обома руками стискала револьвер.
Тиха нічна розмова завжди заспокоює, і я таки задрімав упівока, та відразу ж почув: «Пора». Наді мною стояла Маруся.
До лісу пішов без зброї, взявши лише мандат на право оголошувати амнестію. Не зоглядівся, як опинився в оточенні трьох козаків, котрі зав'язали йому очі й, водячи колами, привели до землянки.
— Це, матусю, не ми, — сказав Вовкулака. — Ми свої.