Я бачив, як хлопці падають духом. Страшно сказати, що робить із людьми безнадія. Говіркі стають мовчазними, веселі — зажуреними, хоробрі — боягузами, а певні — зрадниками.
— Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.
— Дозвольте, пане отамане, я забалакаю їх, — тихо озвався Василинка.
— Але якщо ти й мене зарубаєш, то не матимеш нічки золотої, яку я тобі наворожила.
Він погладив її волосся. Цієї миті Птіцин справді її жалів і був готовий зробити для неї багато.
Дося вийшла заміж у Грушківці, народила семеро дітей (троє із них померло) і прожила дев'яносто літ. Вона мала дуже красиву скриньку, яку нікому не дозволяла чіпати. Лише у 1986 році відкрила її перед онукою Лідою. Там зберігалися старі фотографії. На одній із них Ліда побачила свою бабусю-козачку — молоду, при шаблі, у смушевій папасі з довгим шликом. Поруч стояв бородатий чоловік у білій баранячій шапці, оперезаний портупеями.