— Будьте знайомі, панове: полковник Гамалій — отаман Загородній.
— Не знаю. Бузиною чи синькою, чи, може, та лярва дала йому такої жидівської рахуби, про яку ми й не чули. Ще й порошка якогось підсунула, щоб зубами поцокотів.
Низький уклін Вам, тату, мамо і тобі, моя люба сестро Маріє!
— Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!
— Ні, я хочу почути. Будь ласка. Як ти мене кохаєш?
Бричка, погойдуючись на ресорах, наближалася. Козаки з нетерпінням ждали команди.